• +380 67 929 2771
  • info@medbat.org.ua
  • 05 Березня 2017
  • 65
  • 0

«Були на упізнанні тіл, і у одного загиблого задзвонив телефон, на екрані висвітилося – «Мама»

Білоруський Інтернет-портал TUT.BY опублікував статтю «Маріуполь – місто, яке замінило Донецьк. Як змінилася Україна після СРСР. Частина II», одна з глав якої присвячена роботі медиків ПДМШ на Сході України. Нижче наведено переклад цієї глави українською мовою (фото: Вадим Замировський, TUT.BY).

«Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова» – це єдиний волонтерський проект, який легально працює в зоні проведення АТО відповідно до вимог українського законодавства. Лікарі-волонтери, котрі приїжджають на фронт, мають унікальний досвід у сфері медицини катастроф. Багато з них тут не вперше. Всього в зоні АТО побували близько 200 волонтерів. За період безперервної роботи мобільного шпиталю в зоні проведення АТО шпиталь надав допомогу понад 10 тисячам пацієнтів. Протягом 2014-2016 років шпиталь працював у Донецькій та Луганській областях.

Восени 2015 го «Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова» поширив свою діяльність і на мирні регіони України.

Його історія починається в 2013 році. Спочатку медичні бригади надавали допомогу учасникам Майдану, потім група добровольців-лікарів почала створювати мобільний шпиталь. Вони набирали медиків-волонтерів, навчали їх принципам тактичної медицини, шукали гроші, щоб купувати транспорт і створювати мобільні операційні на колесах. До речі, дві машини швидкої допомоги допомогли придбати і білоруси.

Невеликий медичний загін добровольців базується близько військової частини у Волновасі. Хлопці кажуть, що зараз, і це щастя, тяжкопоранених немає. Лінія фронту проходить трохи далі, тому чергування проходять тихо.

– Не наврочити б, – каже один з лікарів.

На запитання, навіщо їм потрібні чергування на передовій, відповідають, що просто розуміють, що тут вони потрібні.

– Звичайно, спочатку це був адреналін і якийсь патріотизм. Зараз же спокійно розумію, що я тут просто необхідний, – каже анестезіолог-реаніматолог Інституту урології Національної академії медичних наук України Віктор Беліловец. За плечима фахівця – кілька ротацій в зоні конфлікту.

– Що найбільше запам’яталося на війні?

Співрозмовник відповідає не відразу, кілька секунд триває пауза, лише потім він починає говорити:

– Знаєш, найстрашніше було тоді, коли ще на самому початку колотнечі ми були на упізнанні тіл, а у одного із загиблих хлопців задзвонив мобільний телефон. Механічно взяв трубку в руку, а на екрані висвітився напис: «Мама». Підняти трубку у мене не вистачило духу, – говорить він.

Ми ще довго розмовляємо про те, що в Україні треба змінювати систему охорони здоров’я, і про те, що в країні вже багато тих, хто пройшов через бойові дії, вони потребують кваліфікованої психологічної допомоги.

У якийсь момент в битовку заглядають люди – дивуються, коли їм пропонують гарячий чай, відмовляються і швидко ретируються.

Лікарі знизують плечима – не звикли. Українські військові теж час від часу забігають погрітися чаєм – стояти цілий день на вулиці холодно. Говорять про те, що тут, біля Волновахи, боятися нема чого, а ще про те, що до всього можна звикнути.

– Місцеві в населених пунктах, поруч з якими йшли бойові дії, хоч і повиїжджали, але весь час хотіли повернутися додому. Жили ось в такому постійному очікуванні. І тільки зараз багато хто починає розуміти, що все це може затягнутися ще на довгий час.

Leave a Comment:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Телефон
    +380 67 929 2771


© Copyright 2017 ПДМШ