• +380 66 681 1425
  • info@medbat.org.ua
  • 18 Березня 2019
  • 1994
  • 0

Лікар невідкладних станів Ігор Писарчук: “Від знань у твоїй голові та навичок у твоїх руках залежить, чи буде жити людина”

Сама присутність Ігоря Писарчука на фронті війни з Росією спростовує путінський міф про захоплення влади в Україні фашистською хунтою, залишаючи злобному кремлівському карлику хіба що розмахувати трусиками неіснуючого, а отже й нерозіп’ятого хлопчика. Судіть самі: “Михалич” народився не в Україні, а в Молдові – Молдавії, як тоді було прийнято казати. Закінчив Куйбишевський (зараз – Самарський) військово-медичний факультет у Росії (!!!). Чотирнадцять років прожив в Італії Сільвіо Берлусконі – друга ВВХ. Та для будь-якої хунти, якщо вона себе поважає, він, як потенційний шпигун, сидів би “на підвалі” якогось аналогу гестапо, а не витягував би поранених з передової! Та ще й у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова – організації, не схильної до цілування робочих органів тіла високопосадовців.

У лютому й березні 2019 року Ігор Писарчук став одним з ньюзмейкерів ПДМШ, причому його можна було б назвати the bestselling newsmaker, якби відвідання сайту добровольчого шпиталю було платним. Репортажі про його роботу в медеваку на фронті – “Мар’їнка: один український боєць убитий, двоє поранених” (15 лютого) і “Народився в сорочці” – під Мар’їнкою військові медики з лікарем ПДМШ евакуювали пораненого бійця” (13 березня) – викликали неабиякий інтерес: відповідно понад 5650 (абсолютний рекорд сайту) і 3000 переглядів. Якщо ж згадати, що у ротаціях ПДМШ “Михалич” провів 12 місяців – рік життя! – стає зрозумілим, що не познайомитись ближче з цією неординарною людиною було просто неможливо.

Наша очна зустріч з Ігорем Писарчуком, лікарем медицини невідкладних станів із Скадовська на Херсонщині, відбулася в Мар’їнці, у тимчасовому розташуванні однієї з військових частин ЗСУ.

“Щоб було зрозуміло: я починав з “тридцяткою” [30-та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького], – розповідає Ігор. – П’ять місяців провів з ними. Потім вони вийшли і зараз знову зайшли, і я планував піти до них. Але у них відносно спокійно, а у нас – шість поранених лише за лютий цього року. На жаль, двоє загинули. Бути тут – більша необхідність.”

Мар’їнка, Донецька обл., 18 березня 2019. Ігор Писарчук біля того самого “Саксону”, що згаданий у статті “Мар’їнка: один український боєць убитий, двоє поранених”

Ким ти працюєш у Скадовську?

Лікар швидкої допомоги.

Але ж ти безвилазно сидиш на фронті…

Ні, не безвилазно. За останні 16 місяців я чотири місяці був удома. Треба було їхати на курси – робити категорію.

І як це терплять у Скадовську?

Звісно, важкувато. Але дякую дружині за розуміння.

А на роботі?

На роботі теж трохи проблематично, але поки справляються. Кожного дня з ними зідзвонюємося. Просять швидше повертатися. Але теж ставляться з розумінням. Дякую центру, який розташований в Херсоні. Там теж розуміють, що я роблю, де я перебуваю.

Щодо моїх колег, я навіть пишаюся: фельдшер з моєї роботи двічі приїжджав сюди на ротації в ПДМШ. Приїжджав і водій. Це – моя відповідь на запитання, як до моїх поїздок ставляться на роботі. Хлопці не просто підтримують, а наслідують приклад.

Ось такий цікавий факт про того фельдшера, який був тут у двох ротаціях ПДМШ – Володимир Бачкала. Влітку минулого року в одного з відпочивальників на острові в 7 км від Скадовська сталася шлунково-кишкова кровотеча. Володимир з моряками на гумовому човні – під час шторму! – дістався того острова, там зробив усе потрібне і привіз хворого до міста.

Тобто чомусь Володимира навчив ПДМШ, чомусь його навчив я – АТО і ПДМШ навчають і загартовують. Тому я гордий за своїх колег.

Коли, як і чому ти став добровольцем?

Чому – дуже складне питання. Складно пояснити. Багато хто мене не розуміє, але я й не намагаюся комусь щось пояснювати. Чесно кажу.

Я – професійний військовий. У 1989 р. закінчив військово-медичний факультет, дослужився до капітана, але зрозумів, що це не моє, бо… Що таке “совкова” армія – знають усі. І я з великими правдами й неправдами звільнився з тієї армії. А тепер, коли у нас в країні сталася ця біда, просто соромно залишатися вдома. Чесне слово даю – просто соромно за кимсь ховатися, адже колишніх офіцерів не буває.

Добровольцем ти став, власне, в ПДМШ?

Так. Я два роки “рив землю носом”. Єдине, що мені пропонували – підписати контракт, причому не сюди: і в Дніпропетровську область, і в Одеську. Хлопці, я не хочу бути військовим! Я хочу допомагати тут, якщо в мені є необхідність. І раптом нам приходить документ з Херсону: хто дає добровільну згоду у разі необхідності на відрядження в цю зону? Так я дізнався про ПДМШ. Я зідзвонився із Сашею Гагаєвим, і…

Ну ось, тепер ти доброволець. Це затягує?

Затягує – не те слово! Їдеш додому і вже з потяга чи автобуса телефонуєш, цікавишся: “Хлопці, як ви там? Чи нічого не сталося?” Затягує так, що не можу навіть передати.

Аби було зрозуміліше: на перший погляд мене з Україною практично нічого не пов’язує. Я – не українець. Народився в Молдові. Закінчив навчальний заклад у Росії. Чотирнадцять років прожив в Італії та досі маю на руках не обмежену часом посвідку на постійне проживання там. Повернувся сюди 2013 року – напередодні усіх цих подій. Хоч зараз сідай до машини, потяга чи літака, їдь до Італії, влаштовуйся на роботу й живи собі. Жодних проблем.

Але… У радянські часи ми вивчали Леніна – хто б до нього як не ставився. У нього є така робота про справедливі й несправедливі війни [“Воєнна програма пролетарської революції”]. Війна – це завжди погано. Але війна, яку сьогодні веде Україна, є справедливою війною. Коли я приїжджаю додому, мене іноді запитують: “Як тобі стріляється в росіян?” Хлопці, ви самі відповідаєте цим запитанням! А що вони тут роблять? Якщо вони прийшли до нас у гості, ми чим багаті, тим і раді: бутерброд, наваристий український борщ, чарочка горілки. Гостям ми завжди раді. Але чомусь такому загарбницькому – ні!

Де саме й коли ти народився?

Місто Унгени, у 1965 році.

Хто твої батьки?

Батько загинув, коли мені було 10 років. Мати мене сама виростила. Батька звали Михайло, він був автослюсарем. Мати звуть Тамара вона працювала бухгалтером. Їй зараз 73 роки, але вона продовжує працювати – доглядає стареньких в Італії, як би це неймовірно не звучало. Так у нас люди виходять на пенсію.

Де і як ти вчився?

У 1983 році закінчив школу в молдовському містечку Ніспорени. Мені “зрізали” золоту медаль – поставили четвірку з трудового навчання. Бо у нас було 24 учні в класі, а кандидатів на медаль було вісім. Не може бути такого, щоб 33 відсотки випускників були медалістами! Треба було щось робити, і у графі атестату “Виробниче навчання” мені поставили чотири бали. Але я ні про що не шкодую, бо одразу, першого ж року, поступив до медінституту. Після чотирьох років навчання в медінституті перевівся до Куйбишева (нинішньої Самари) в Росії на військово-медичний факультет, який закінчив у 1989 р. Бо бути військовим – мрія дитинства.

Якщо ти мріяв з дитинства бути військовим, чому поступав до медінституту?

Я був у мами один. У радянські часи на території СРСР було чотири військово-медичні навчальні заклади. Найближчий – у Ленінграді. Мама каже: “Добре, синку, їдь, поступай, учись, служи. Але на кого ти мене залишаєш?”

Ти знову кажеш про військову медицину. Тобто ти хотів бути одночасно і військовим, і медиком?

Ні. У медицину я потрапив абсолютно випадково. Після школи я навіть не знав, що таке аспірин, бо ніколи не хворів. Ніхто з моїх близьких родичів ніколи не був пов’язаний з медициною. Я й досі єдиний представник медицини в нашій сім’ї. Просто товариш мені запропонував: “Поїхали завтра здавати документи”. Куди? “До медінституту”.

Але після четвертого року навчання я все-таки зумів маму переконати: “Мам, ну хочу бути військовим. Хоча б медиком”.

Отже, у 1989 р. ти закінчив військово-медичний факультет. Що далі?

Рік прослужив на Уралі. З Уралу мене на два роки перекинули до вже об’єднаної Німеччини. Потім місяці три прослужив у Смоленську до жовтня 1992 року. Звідти я перевівся до української армії. Ходив до Міністерства оборони України і там отримав призначення до Павлограда Дніпропетровської області.

Чому я перевівся? По-перше, не хотів служити в російській армії, а по-друге, гадав, що в ЗСУ менший “дурдом”. На жаль, виявилося, що такий самий. Тому я дійшов висновку, що краще зовсім звільнитися, що і зробив у березні 1993 р.

На дембель пішов “за службовою невідповідністю”. Як це робилося в Радянському Союзі: викликає командир полку й каже: “Ладно старлей, ти мене дістав. Я тебе звільню, але напиши мені рапорт, що ти згодний на звільнення за службовою невідповідністю”. Так і записано в моїй особистій справі. Але там є також і облікова картка, в якій море заохочень і жодного стягнення.

Ти звільнився в Павлограді. А як ти потрапив до Скадовська?

Я вирішив поїхати жити до Скадовська. У дитинстві приїжджав туди на море, був закоханий у це місто.

За два роки служби в Німеччині я накопив трохи грошенят. Купив собі у Скадовську житло. Працювати хотів тільки на швидкій допомозі. Чотири місяці чекав, коли звільниться місце.

Ти згадував про дружину, а отже у тебе є сім’я…

Зараз уже знову є. Моя перша сім’я розпалася виключно з моєї провини. Від першого шлюбу є дочка Ксенія й онучка Сонечка – вісім рочків. Моя дочка – моя “Нобелівська премія”, бо вона народилася в день, коли цю премію вручають – 10 грудня.

Вдруге я одружився минулого року, 29 квітня. Іриночка – моє золотце ненаглядне, Ірусечка-красотусечка.

Що означає бути лікарем невідкладних станів?

Це означає, що від знань у твоїй голові та навичок у твоїх руках залежить, чи буде жити людина. Клінічна смерть, після якої пацієнт ще може залишитися повноцінною людиною в цьому суспільстві, в умовах нормотермії триває п’ять-шість хвилин. Якщо ти чогось не знаєш і не вмієш, нема кого запитати. Порад і консультацій немає. Є лише те, що ти знаєш і вмієш робити. І від цього залежить, буде людина жити чи ні.

Власне, це сенс мого життя – рятувати людей, допомагати людям.

Мар’їнка, 12 березня 2019. Ігор Писарчук (справа) і його побратим по ПДМШ Володимир Гаврищенко отримали відзнаки з нагоди Дня українського добровольця

У часи совка був такий жарт: “Дядя Ваня из Рязани очутился в Мичигане. Вот какой рассеянный муж Розы Моисеевны!” А як Ігор із Скадовська опинився в Італії?

Люди з “лихих дев’яностих” добре пам’ятають, як зарплату давали на папірцях. Іноді давали борошно чи якийсь оселедець. Вийшло так, що саме в ті роки я розлучився. Я не вважав за потрібне ділити житло, бо хотів, аби дитина зростала в нормальних житлових умовах. А в нашій державі тоді заробити гроші на інше житло було просто нереально. Треба було або ставати бандитом, або кудись їхати працювати.

Через туристичну фірму я відкрив туристичну візу в Нідерланди. Знайшов фірму, яка возила людей на роботу в Італію через Нідерланди під виглядом туристів. І поїхав.

Ти знав, куди ти їдеш працювати, чи поїхав навмання?

Навмання. Там познайомився з одними хлопцями, з другими – з України, Молдови, і за три місяці знайшов роботу. Чотири роки був нелегалом. Доглядав старих, бо без документів влаштуватися кудись просто нереально. Оббігав купу будинків престарілих, лікарень, пропонуючи себе санітаром з дипломом лікаря. Відповідь італійців завжди одна: ми тобі зателефонуємо. І ніхто ніколи не телефонує. Тож чотири роки я доглядав старих і одну дитину-інваліда, а коли вже легалізувався (вийшов закон, що ті, хто має роботу, можуть подати документи на легалізацію), то пішов працювати на завод лакофарбувальних матеріалів. Зробив там непогану кар’єру, хоча робота мені страшенно не подобалася – дуже шкідлива. Починав з фасувальника і закінчив у лабораторному відділенні – робив пробні екземпляри фарб вартістю і по п’ять, і по десять тисяч євро за літр.

В Італії Ігор Писарчук двічі на місяць їздив до Венеції (“година їзди”) – вдихнути запах моря і… згадати Скадовськ

Чому повернувся в Україну?

В Італії у мене все було начебто добре. Купив собі квартиру, нову машину Peugeot 307. Але я не можу там жити, за кордоном. Це – не моє. Гроші – ще не все, що потрібно людині в цьому житті. Двічі на місяць їздив до Венеції подихати морським повітрям – наче вдома, у Скадовську.

Ти розмовляєш італійською?

Маю навіть сертифікат – можу працювати перекладачем. Ходив на курси. Я ж не просто так сидів там і працював. Багато їздив світом, багато побачив. Я не лише збирав гроші, а просто жив, намагався культурно розвиватися. Багато читав.

А перекласти італійською “Путін х…ло” можеш?

Не перекладається, бо х…ло – воно і в Італії х…ло. Але можу його послати італійською: “Putin vai in mona”.

Отже, ти повернувся до Скадовська…

Так, у 2013 році – знову до Скадовська і знову на швидку допомогу. Приїхав десь 15 серпня, а 1 вересня вже став до роботи. Аж руки тряслися – після 14 років поза медициною. Зрозуміло, що за 14 років багато змінилося, то у жовтні я поїхав на тримісячні курси в Запоріжжі.

Коли почалася революція, що ти про це думав?

Чесно кажучи, мені було страшно. Після повернення з Італії я просто не володів усією інформацією – що і як тут відбувається. Було важко прийняти якесь рішення, стати на той чи інший бік, бо одна людина тобі каже одне, а інша – інше. До того ж на курсах у Запоріжжі я був фактично ізольований від світу – ні Інтернету, ні телевізора в гуртожитку. Тому я мало що знав про революцію.

Перше, що стало до мене доходити, і що я став осмислювати, це кримські події, тим більше що то було поруч зі Скадовськом. Я там на кордоні з Кримом чергував – нашу швидку туди направляли.

Херсонська область входить до так званого “червоного пояса”. Які настрої там переважали – проросійські чи проукраїнські?

З усією відповідальністю відверто кажу: у нас, у Скадовську, проросійських настроїв я особисто не зустрічав. Жодного разу нічого такого не чув від людей, з якими спілкувався.

У тебе хороша квартира в Скадовську?

У центрі міста, трикімнатна, з євроремонтом.

Як дружина ставиться до твоїх ротацій? Не каже, що вже досить?

Мабуть, так само, як усі дружини (сміється). Ми з нею домовилися, що я буду їздити до 1 травня. Вона мене і на квітень відпустила, золотце моє ненаглядне. Хоча у неї в квітні день народження.

Я вже казав, що 29 квітня минулого року ми розписалися, а наступного дня я сів до потягу і 1 травня вже був тут. Адже я одружився, коли вже був добровольцем, і дружина про це знала, бо ми мали тривалі стосунки.

Але можна було це приховувати…

Те, що я сюди їжджу, я приховую тільки від мами. Лише вона про це не знає.

Тобто вона думає, що ти в Скадовську? А якщо вона прочитає це інтерв’ю і дізнається правду?

Вона не “сидить” в Інтернеті, і взагалі вона живе в Італії. Я цим користаюся, інакше мені від неї дісталося б.

З дружиною у Скадовську

А у тебе самого не виникає такої думки, що ти вже зробив, скільки міг – більше за переважну більшість українців?

Те, що людина робить, вона не оцінює порівняно із вчинками інших. Можливо, я зробив багато, але не настільки багато, скільки хотів і скільки ще можу. Насправді ж я зробив мало. Бо статистика – це просто цифри. А життя людей, здоров’я, психіка – дещо інше.

Я часто кажу хлопцям: не висовуйтесь. Бо є герої, які вже нічого не бояться, у них інстинкт самозбереження дуже сильно притуплений. А ти з ними починаєш розмовляти, кажеш їм: ну добре, ти не одружений, не маєш дітей, але ж батьки в тебе є. Подумай про них. І так потроху, потроху змушуєш їх задуматися й остерігатися. Я нещодавно знайшов такий аргумент: не доставляйте радості сєпарам. Якщо вони когось уб’ють чи поранять, отримають за це якісь гроші, пишатимуться цим. А ви не доставляйте їм цієї радості.

Про що ти мрієш?

Кажучи з висоти своїх прожитих років, тут, на фронті, служить дуже багато дітей –18, 19, 20 років. Для мене вони – діти за віком, але не за своєю психологією, ментальністю. Я просто не хочу їх тут бачити. Вони не цим мають займатися. Вони повинні вчитися, прославляти Батьківщину спортивно, економічно, культурно, а не бути тут. І я хочу, щоб це все нарешті скінчилося, щоб їхня психологія стала на місце – не залишилася зламаною, покаліченою, і щоб вони вели нормальне життя. Я – не герой, мені й самому пожити хочеться. А ці діти 18–20 років ще взагалі нічого не бачили і при цьому з автоматом поводяться краще, ніж з ложкою чи виделкою.

Але коли я кажу, що хочу, аби це швидше скінчилося, я не маю на увазі за будь-яку ціну, бо краще день прожити левом, ніж усе життя – зайцем.

Олександр Железняк

Leave a Comment:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Телефон
    +380 66 681 1425


© Copyright 2017 ПДМШ