• +380 66 681 1425
  • info@medbat.org.ua
  • 08 Січня 2019
  • 552
  • 0

Народжений літати літатиме. Навіть якщо боїться висоти

Іноді мрія збувається пропри відмову людини від цієї мрії – хай не зовсім так, як мріялось. В дитинстві він мріяв стати військовим, але передумав після першого ж тижня навчання у військовому ліцеї. Проте двадцять років по тому у повідомленнях ЗМІ про порятунок немовля на Донеччині його таки назвали військовим – військовим медиком. Мова йде про Івана Ожога, заступника виконавчого директора Благодійного фонду «Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова».

Іван народився 19 грудня 1978 року в сім’ї Івана Івановича та Раїси Тодорівни Ожогів. Батько працював заступником директора 6-го Київського авторемонтного заводу, а мати – головним бухгалтером того ж заводу. Учитися почав у 77-й київській школі, потім перейшов до 90-ї, а остаточно середню освіту здобув у Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна.

У 2004 році закінчив Національний транспортний університет за спеціальністю «транспортний менеджмент і логістика». У подальшому працював за спеціальністю як найманий працівник і приватний підприємець, поки доля і власна цікавість не звела його з ПДМШ.

Серед захоплень – стрибки з парашутом.

Мабуть, символічно, що черговий нарис для «портретної галереї» пироговців ми знову починаємо з порятунку дитини саме учасниками медеваку ПДМШ. Символічно тому, що на сході України медики-добровольці пліч-о-пліч з військовими захищають передусім майбутнє нашої країни. Тому не будемо надто суворими до журналістів, які назвали цивільних добровольців військовими медиками.

Врятувати. Захистити. Обігріти

Почнемо з тієї операції з порятунку дитини. Що сталося?

На початку грудня десь о 12-й годині ночі зателефонувала Наталя з CIMIC [Civil-Military Cooperation – Цивільно-військове співробітництво] 28-ї бригади й повідомила, що в Кам’янці, селі кілометрів за 30 від Волновахи, щось сталося з немовлям (судоми зводять тіло), а швидка відмовляється їхати. «Щось можете зробити, є якийсь лікар, аби поїхав і подивився?»

Я кажу, що лікаря немає, є лише я як парамедик і Володя Осецький («Дід») як водій-санітар. Тож усе, що ми можемо зробити – приїхати за мамою з дитиною і завезти їх до Волновахи.

Так ми й зробили: увімкнули GPS і поїхали серед ночі шукати те село. Падав дощ, який перетворювався на кригу щойно торкався асфальту. Кілька разів нас трохи заносило – «закидало зад».

Коли вже приїхали до села, зідзвонилися з батьком тієї дитини – він нас зустрів і провів до хати. Вийшла мати з немовлям на руках, сіла до нашої машини, і ми повезли їх до Волновахи.

У приймальному відділенні волноваської лікарні були дуже здивовані, що саме ми їх привезли. Зрештою, це призвело до скандалу в райдержадміністрації.

Не знаєш, чому місцеві цивільні медики відмовилися приїхати до дитини?

Не знаю. Можливо через те, що боялися їхати вночі до того прифронтового села заледенілою дорогою, яка ще й прострілюється деінде. Але це лише моє припущення.

Іван Ожог – крайній справа

Як і чому ти потрапив до ПДМШ?

У мене був свій бізнес, який з початком війни став занепадати, і в 2016 році займатися особливо стало нічим. Я звернувся до свого кума, який воював тоді у батальйоні «Дніпро-1», сказав, що йти на контракт не хочу, але хочу сам усе побачити, зрозуміти для себе, що відбувається. Він познайомив мене з Олександром Гагаєвим [віце-президент ПДМШ із взаємодії зі Збройними Силами України та іншими збройними формуваннями], і у вересні 2016 року я поїхав на свою першу ротацію та одразу залишився на другу й частково на третю – півмісяця в листопаді. Потім ще двічі їздив у 2017 році. Зараз навіть не можу точно сказати, у скількох ротаціях я був.

За моїми підрахунками – в десятьох. Усі в медеваку?

Ні. У жовтні й листопаді 2016 року я був водієм у лікарні в Новоайдарі – там стояла наша «Ратаўніца».

У Новоайдарі ти був водієм. А як ти став парамедиком?

Рік тому я закінчив ізраїльські курси першої невідкладної допомоги, отримав відповідний сертифікат. Курси проводила єврейська громада в Житомирі, в санаторії. Я там тиждень прожив. Це Гагаєв мене на ті курси «пропихнув». Не знаю, як він це зробив, бо я там був єдиний неєврей. Так чи інакше, курси були дуже корисні.

Єдиний православний серед юдеїв. Антисемітам краще цього не бачити 🙂

Отже, в ротації ти їздив або як водій або як парамедик?

Крім останніх, коли я їздив «як Гагаєв», бо зараз я координую роботу евакобригад ПДМШ: кому що потрібно, які ліки, які медики? Збираю людей на ротацію, розподіляю їх по бригадах.

Зараз я в Києві, але якщо виникають якісь питання, я можу їх вирішити в телефонному режимі – зідзвонитися з комбатом чи начмедом.

Коли ти був у ротаціях водієм чи парамедиком, часто доводилося виїжджати на евакуацію?

Як коли. Бувало, що жодного разу, а бувало, що чотири-п’ять виїздів за півротації. Під обстріл я особисто не потрапляв, але були критичні ситуації, коли все треба було робити дуже швидко. Можу сказати, що завдяки тому, що ми в той час там перебували, були врятовані життя.

І ти, і твій батько – Івани Івановичі. Це у вас така сімейна традиція?

Я народився на зимового Миколая, та ще й у день народження Брежнєва. Тому бабусі і глибоко віруюча частина моїх родичів вважали, що мене треба назвати Колею, а батько – Льонею. Але мамі дуже не подобалося ім’я «Коля», а бабусі були категорично проти «Льоні». Тож зійшлися на компромісному варіанті – «Ваня». Чому саме? Не знаю, ніколи не запитував.

Ти починав учитися в одній школі, потім перейшов до іншої, а закінчив середню освіту в Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна…

Учився я так собі. Примірною поведінкою теж не вирізнявся. Тож з першої школи мене попросили забрати, «аби не було гірше». З другої школи забрати не просили, але коли я пішов учитися до військового ліцею, за мною також не сумували.

Що ж ти таке робив? Бив вікна?

Сам не знаю. Вікон не бив. Хіба з хлопцями бився.

А чого пішов до військового ліцею?

Богунівець Ваня Ожог

Смішна історія. З дитинства я мріяв бути військовим. Я бачив військових у рожевому світлі: дуже такі інтелігентні – сама честь і гідність, як у кіно показували. А ще один з моїх друзів поступив до цього ліцею – він тоді ще називався Суворовським училищем. Мене просто «жаба задавила»! Я сказав батькам, що хочу вступити до Суворовського училища. Пам’ятаю, батько в цей момент дивився телевізор. Він нічого не сказав, лише якось так дивно подивився на мене. А мама каже: «Синку, ти що? Ти взагалі нормальний?» А я: хочу і край! Зрештою тато сказав: «Хочеш? Ну, давай!»

Скільки пам’ятаю батька, він завжди вмів швидко вирішувати питання. Тому незабаром я опинився в училищі. Пам’ятаю своє перше враження, коли я увійшов до цього будинка: намазана мастикою та відполірована, як дзеркало, підлога. Тоді я подумав: «Бідна прибиральниця, яку змушують так драїти підлогу».

Уже на другий день я почав щось розуміти, а все зрозумів наприкінці першого ж тижня, коли проходив КМБ – курс молодого бійця. Тоді я згадав слова мами: «Навіщо воно тобі потрібно?» – і зрозумів загадковий погляд тата.

Отже, коли я закінчив військовий ліцей, я вже не хотів бути військовим. І коли тато мене запитав, де я збираюся вчитися далі – Сумське артилерійське чи Одеське сухопутне? – я сказав: Київський автодорожній. Зараз це – Національний транспортний університет.

Вибір ВНЗ не пов’язаний з тим, що твої батьки працювали на авторемонтному заводі?

Мабуть, так, бо мене з дитинства тягнуло до всього, що пов’язано з автомобілями. Батько мене іноді брав на завод, і мені було цікаво дивитися, як розбирають, збирають, фарбують машини.

Коли ти закінчив НТУ і яку спеціальність набув? Де працював?

Закінчив у 2004 році за спеціальністю «транспортний менеджмент і логістика». Після університету працював менеджером-логістиком у міжнародній логістичній компанії Skynet Worldwide Express. Потім перейшов до корпорації УкрАВТО, де був менеджером з продажу автомобілів, начальником автосалону, керівником бренду Chery, заступником директора з продажу автомобілів. На трьох останніх посадах працював у Криму.

Після повернення з Криму у 2008 році ні на кого працювати вже не хотів і заснував власне приватне підприємство з автоперевезень по Україні – «Автодор Експрес». Я тісно співпрацював зі «Скайнетом» – перевозив вантажі UMC/МТС. Потім лафа закінчилася – МТС почав самостійно займатися своїми перевезеннями. Шукати чогось іншого вже не хотілося, та й війна почалася. Усе пішло на спад, і я закрив своє підприємство.

Ніщо не завадить Івану літати: ні відсутність крил, ні боязнь висоти 🙂

Ти маєш досить неочікуване хобі – стрибки з парашутом.

Усе життя мріяв стрибнути з парашутом. При цьому я дуже боюся висоти.

Перший стрибок – у тандемі – я здійснив у 2013 році. Тоді ще працювала моя фірма з автоперевезень, тож гроші були.

Мій друг, який тоді мав уже, мабуть, 20 стрибків, запропонував мені поїхати з ним до Дніпропетровської області, де є дроп-зона на аеродромі «Майське». Там мені розповіли що й як робити. У літаку мене пристебнули до інструктора.

Висота – 4200 м. Було дуже лячно! Навіть кричати не міг, бо щось у горлі стояло. Коли побачив відкритий люк, першою думкою було: «Якого … я тут роблю!?» Але зібрав усі свої сили, склав руки хрест-навхрест, піджав ноги і заплющив очі – хай буде, що буде! Потім була хвилина вільного падіння, і інструктор розкрив парашут.

Коли ми вже опинилися на землі, я зрозумів, що це – дуже навіть цікаво!

Після цього я пішов учитися за програмою прискореного курсу вільного падіння – AFF.

Скільки разів ти вже стрибнув?

Двадцять чотири. Мій крайній стрибок був у 2016 році.

Зараз на це не маєш часу?

Це доволі недешева забава. Один раз стрибнути тоді коштувало дві з половиною тисячі гривень. А зараз може бути й дорожче.

Ти одружений?

Так. Дружину звуть Тетяна. У неї дві вищі освіти: філолог (українська мова й література) і економіст-аграрій. Але працює не за фахом – адміністратором в ательє мод. Маємо дочку Мирославу, 13 років. Учиться в тій самій школі, звідки мене свого часу «попросили». Учиться добре і до військового ліцею не хоче. Я її запитую: «Хочеш до інституту благородних дівиць?», а вона каже: «Тато, мені саме слово «дівиць» не подобається».

У твоєї дружини дві вищі освіти, дочка вчиться добре. А чим можеш похвалитися ти?

Я все життя вмів з усіма домовитися. Є у мене такий талант.

Іван Ожог з дочкою Мирославою, дружиною Тетяною та мамою Раїсою Тодорівною

Олександр Железняк

Leave a Comment:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Телефон
    +380 66 681 1425


© Copyright 2017 ПДМШ