• +380 66 681 1425
  • info@medbat.org.ua
  • 25 Квітня 2018
  • 719
  • 0

Разом – сила: добровольці-медики провели профогляд добровольців-бійців

Минулого місяця група медиків Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова виїхала на фронт для проведення профілактичного обстеження бійців Української добровольчої армії, а як виявилося – ще й Добровольчого українського корпусу. За десять днів медики «намотали» фронтовими дорогами понад тисячу кілометрів, не враховуючи дорогу з Києва і назад. Працювали – важко працювали – на позиціях, в пристосованих і непристосованих приміщеннях. Ночували в холоді, але не падали духом і навіть знаходили час для жартів.

Ініціатором цього «медичного десанту» ПДМШ – першого до воїнів-добровольців – стала заступник головного лікаря з питань медсестринства Київської міської клінічної лікарні № 2 «Опіковий центр» Вікторія Крамаренко. Разом з нею до цієї команди увійшли віце-президент ПДМШ з питань логістики Ігор Буйвол, кардіолог Ірина Коцюбинська, травматолог Олексій Голубенко, парамедик Олена Мосійчук, капелан ЗСУ Максим Козачина, водій швидкої «Айболить» і голова БФ «Патріоти України» Сергій Кисельов і масажист Микола Дорофєєв.

Що, власне, робили медики-добровольці, як їм працювалося й жилося біля лінії фронту? Які результати приніс «десант», і які висновки можна зробити з цього досвіду? Про це і багато іншого розповіла ініціатор поїздки.

Добровольці: бойовий дух, віра в перемогу, освіта, дисципліна

Як виникла ця ідея обстежити саме бійців-добровольців?

Ідея поїхати саме до добровольців уперше виникла у мене ще у травні минулого року, коли я побувала в розташуванні ДУК «Правий сектор». Тоді я сказала Сергію Кисельову: ось до кого треба їхати! Бо їм потрібна допомога, як нікому. Серед бійців були і молодь, і люди старшого віку. Хтось із кульовими пораненнями, хтось із контузіями. Я їх ще спитала, чи є у них начмед? Кажуть, що немає. Давно вас перевіряли? Ще до війни – десь колись когось.

От тоді мені й запала в голову ця ідея, і з цією ідеєю я жила більш як півроку. Я переконана, що ми правильно зробили, що поїхали до бійців-добровольців, і треба цю практику продовжувати.

І УДА, і ДУК мають височенний бойовий дух і віру в перемогу. Я більше ніде такого не бачила. Але бачила у хлопців із спецпідрозділу розвідки ДУК, з якими я пройшла ще Новозванівку. Тих хлопців відбирали з різних точок фронту – добровольців, які пройшли найгарячіші точки, самих відчайдухів. Це були люди з освітою, які знали іноземні мови. І от у них я вперше за всю війну побачила дисципліну, порядок, вишкіл і колосальний бойовий дух. Там не було жодного «аватара».

Тож тут бойовий дух настільки високий, що хлопці навіть не думають про свої поранення. Ми зустріли одного, у якого з дитинства ювенільна форма цукрового діабету. Зараз йому під 30. У нього від поранень численні трофічні язви на ногах, і це – складна патологія. Але я дивувалась його ставленню до життя. У нас, здорових, такого ставлення до життя немає. Він сприймає світ по-іншому. Настільки позитивний, переконаний у перемозі! Він має вищу освіту, і є одним з найкращих фахівців у Дніпрі з облаштування великих масових сцен. Але він воює, каже, коли прийде час, піду до лікарів, ще встигну.

Страшні картки і добрі лікарі

Ворога бійці не бояться. А лікарів?

Було таке. Ми приїхали на базу одного з батальйонів УДА, де мали розпочати прийом о сьомій вечора. Прийшли в непогано облаштований кабінет, а людей немає – два-три чоловіки тільки. Такмед Наталя каже: «Та що це таке? Усі ж знають, усі оповіщені, такого не може бути!»

За годину ми з’ясували, людей прийшло так мало тому, що якийсь дотепник сказав на шикуванні, коли вже всі розходилися, що прибула комісія з Києва, яка буде заводити картки. «Ви ж тут хлопці такі: той хворий, той шкутильгає, той з контузією. Буде відбір, залишать самих сильних серед нас, а решту спишуть». Тому вони й поховалися.

Що це за картки, які так налякали мужніх воїнів?

Перше що ми робили під час огляду – заповнення особистої медичної картки, чого раніше взагалі не було. Є бійці, є проблеми зі здоров’ям, але єдине, що вони мають – окремі виписки при зверненні. Треба ж враховувати, що військові шпиталі не беруть на облік бійців-добровольців. Фактично їм нема куди звертатися крім як до лікарів-добровольців або «Госпітальєрів». Але «Госпітальєри» складаються в основному з тактичних медиків, а професійний медик є лише в лікарні. До лікарні доїхати важко, не завжди виходить. Тому якихось медичних підтверджень накопичення їхніх хвороб або якоїсь динаміки захворювань ніхто не мав. Тепер ми завели їм ці картки, і до цих карток начмед, тактичний медик, відповідальний за конкретний підрозділ, будуть вносити всі поранення, всі їхні захворювання. Таким чином, коли людина вже демобілізується, то матиме свою особисту картку, де є зібраний нами аналіз, виміряний вміст цукру, записана група крові, описані всі бойові поранення тощо. Ми залишили в підрозділах тести на ВІЛ/СНІД – це дуже важливо, і в картці буде позначений цей маркер. Буде стояти відмітка про тест на гепатит. І все інше, що ми писали там: наприклад, комусь треба пройти МРТ, комусь – УЗД шлунку. Це будуть робити і підшивати до картки.

Ці картки будуть документом, коли людина приїде до цивільної лікарні вже вдома?

Я думаю, що будуть, бо там буде прізвище лікаря, дата обстеження, бо в них буде відстежено динаміку за декілька років. Без цього результативність наступного обстеження буде менш інформативною. А так – лікар подивиться результати огляду, кардіограму, коригування прийому доз, якщо, наприклад, людина приймає певні препарати. Там же буде видна ця динаміка.

Ми розписували у картках цю динаміку за два роки: що допомагає, що не допомагає. І поки ми були там, ми були на зв’язку з деякими з бійців, які приймали ліки: коригували дозу, призначали інші препарати.

Була одна підозра на туберкульоз у абсолютно здорового на перший погляд бійця. Ми його відправили на рентген. Когось направили на УЗД серця, УЗД судин голови та шиї, бо були напади сильних мігреней. А загалом, якщо казати про діагнози, я думаю, діагностика загального стану в ЗСУ і добровольчих підрозділах не відрізняється: численні контузії – до трьох і більше, головні болі, розлади сну, психосоматика, яка сильно впливає і на тиск, і на шлунок, і судинні розлади. Проблеми з опорно-руховим апаратом через підняття ваги – бронік і всі обладунки. Усе це пов’язано з війною.

Що включав до себе огляд?

Після заповнення картки робили кардіограму. Потім бійця оглядав лікар-ортопед, після чого бажаючих приймав лікар-масажист. За цей час Ірина розшифровувала кардіограму. Також, якщо була потреба, вимірювали цукор. А взагалі я залишила їм тести на цукор, бо якби ми все це робили на місці, то були б там ще 10 днів.

Кожному давали вітаміни, корегували дози прийому препаратів залежно від стану, нашвидкуруч збирали анамнез – це важко, але, виявляється, можна навіть відточити ідеальні фрази, за якими людина швидко відповідає: поранення, стан, симптоматика. Усе це ми записували, знімали кардіограму, Ірина її розшифровувала. Потім Олексій перевіряв опорно-рухову систему. Поруч працював наш масажист.

До масажиста йшов той, хто хотів, але загалом проблема опорно-рухового апарату є у всіх без винятку – через навантаження на хребет, поранення, вивихи, переломи, операції. Як наслідок – протрузії, грижі, проблеми колінного та ліктьового суглобів, шийного відділу хребта, головні болі. Усе це пов’язано з війною.

Батюшка постійно виконував свою роботу: ходив до бійців, якщо хтось хотів з ним поспілкуватись, сповідатись. Решту часу або допомагав нам – щось потримати, щось записати – або молився.

Ігор і Сергій постійно були зайняті коробками з медикаментами – їх у нас було близько 30. Різні ліки – від антибіотиків і знеболюючих до серцевих глікозидів. Ми не могли кожного разу витягти всі коробки з собою. Усе це було в машині, а ми забирали тільки тактичний рюкзак і наші прилади. А за симптоматикою я вже дивлюся у свій список, знаходжу номер коробки, хлопці її перебирають і приносять нам ліки. Тобто робота була в постійному взаємозв’язку. Якщо їм випадала вільна хвилина, вони тоді їхали допомогти нарубати дров, нарізати щось, бо така робота в частинах постійно потрібна, а вільний транспорт не завжди є. Тож вони їхали нашим транспортом, рубали і привозили дрова.

Результати

Які результати цього десанту? Може, когось вилікували?

Фактично ми провели диспансерний огляд. Ця система диспансерного огляду була в Радянському Союзі, зараз вона є у спортивних федераціях – обов’язковий диспансерний огляд щороку. Відстежується динаміка стану, і видно, що потрібно відкоригувати під певні фізичні навантаження. Так само і на фронті.

Робили перев’язки: поранення, нагнійні рани. Порадили й залишили для перев’язок певні мазі та препарати. Був там один хлопець з опіками другого ступеню. У моїй лікарні мені співробітники спакували три набори для перев’язки опіків, і один з них пішов цьому бійцю. Я тепер упевнена, що у нього не буде такого рубцювання, як могло б бути. Бо рубцювання та загоєння опікового масиву призводить до утворення, як ми це називаємо, контрактури та рубця, які потім не дають руці рухатися вільно.

Однозначно я бачу великий сенс і велику потребу в таких диспансерних оглядах. Припустимо, у бійця підвищений тиск, і він з цим тиском приймає препарати. На фронті немає часу міряти тиск і відслідковувати свій стан. Я думаю, що у 50% оглянутих ми однозначно відкоригували дози прийому препаратів. А це впливає на якість і тривалість життя. Це дуже важливо, бо якщо людина живе на підвищеному тиску довго, організм до нього звикає. Тоді вони всі кажуть: «Та це – мій робочий тиск». Але робочий тиск не може бути 170 на 100. Це патологія. Це вже каже про серйозні порушення серцево-судинної системи. Якщо з таким тиском тримати навантаження, постійно перебувати під обстрілами – день у день, рік у рік – може статися інсульт чи інфаркт.

Чи проводили малі операції?

Якби були умови, проводили би їх щодня, бо показання до таких операцій були. Наприклад, видалення нігтів, дренування якихось ран, атероми. Атером було дуже багато на тілі у бійців.

Це якось пов’язано з умовами їхнього проживання в окопах?

Важко сказати. Атерома може бути наслідком травми, невеличкого садна, після якого накопичується та капсулюється детрит. Атероми можуть виникнути будь-де – на голові, на руках. Згодом, якщо вони довготривалий час залишаються невидаленими, то мають тенденцію поширюватися по тілу. Тому медицина їх радить видаляти.

Таких випадків ми бачили чи не чотири, але зробили тільки одну операцію – видалили три атероми. Це було в перший же день.

Люди і техніка: à la guerre comme à la guerre

Наскільки близько від лінії фронту ви працювали?

На самій лінії фронту: Мар’їнка, Широкине. У Мар’їнці взагалі ми їхали до медичного пункту по лінії яка прострілюється снайперами. Загалом у мене немає відчуття страху. Кажуть, це погано, але я його не знаю. Але за інших я переживала. Дякувати Богові, жодного разу під обстріл не потрапили.

А як щодо побуту? Десять днів без душу?

Ні, душ був в Авдіївці, у тому розбитому будинку, коли включили воду і ми всі залізли до ванної. Звісно, по черзі. Там не було дверей ні до ванної, ні до туалету, але на це ніхто не зважав.

Але взагалі важко було?

Я не можу сказати, що було постійно важко. Особливо у мене, можливо, були моменти, коли відчуваєш пік – що тобі потрібно відпочити, просто витягтись на рівній площині. Особисто мене виручав масаж. Я до Миколая Миколайовича, учня Касяна, зверталася і вранці, і ввечері, і це мене тримало на ногах. Якби не він… Бо знаю по нашому десанту в Гречишкиному: коли я робила по 40–45 кардіограм на день, не могла підвестися з ліжка вранці.

За винятком п’ятого батальйону, де був медпункт і маніпуляційна, ми працювали, як правило, в маленьких кімнатках: кушетка, стіл, стілець. Добре, коли був ще якийсь столик, а коли не було, робили імпровізований із коробок.

В одному з батальйонів місце для прийому було зовсім непристосоване: дуже маленька кімнатка, два ліжка зі звичайними сітками – дуже низькі та ще й прогинаються, стільців немає. Ми з Ірою й так цілий день були в зігнутому положенні, навіть там, де були кушетки. А з цими ліжками, коли на них лягали бійці, нам було працювати особливо важко.

Було холодно?

Ночі були холодні. У мене був американський спальник, і я лягала біля вікна, аби дівчата були подалі від нього. Цей спальник мене виручав.

Дорога була дуже брудна – за перші п’ять днів дві пари взуття довелося просто викинути, бо через сніг і бруд вони були вже непридатні. Добре що Олена взяла мені запасну пару непоганих берців. Коли я їх взула, життя стало прекрасним, бо до того постійно були мокрі ноги.

Під Маріуполем була страшна ожеледиця. Зранку встаємо о сьомій, аби виїхати на позиції, а виїхати не можемо. Сергій нас жалів, то він брав лопату й розкидав пісок по території, аби ми могли виїхати з бази на дорогу.

Холодно було працювати, вогко. Будинок обігрівається лише обігрівачами. Там, де ми працювали було дуже холодно. Це якраз у Маріуполі – сиро і холодно. Якщо в таких умовах попрацювати місяць, можна дуже легко ревматизм підхопити.

З технікою якісь проблеми були?

Якось пробили два колеса– на кожній машині по одному. Уже вечоріло, а там перед блокпостом порозкладали шипи –так перекривають на вечір блокпост. Дякувати Богові, ще було не темно, не треба було підсвічувати, були запаски. Ми швидко перекинули колеса, доїхали на запасках, а вночі Ігор і Сергій поїхали, і за ніч нам відремонтували ці колеса.

Ще раз пробили колесо, коли їхали з нульових позицій під Маріуполем.

Коли ми переїхали ближче до Маріуполя, постійно падав дощ, вітер просто здував з ніг. Дощ замерзав на всьому, на що падав – на склі, на тобі. Усе кригою бралося просто на одежі. Тому поламалися підйомники на машині.

«Ми зустріли там справжніх кіборгів»

З якими труднощами ти зіткнулась в організаційному плані?

Труднощі у мене постійні – час. Дуже важко планувати, коли ти не розпоряджаєшся своїм часом, адже в мене є основна робота. Це – по-перше.

По-друге – підібрати колектив та обладнання.

Ще одна проблема організації такої поїздки полягає в тому, ще це пов’язано з медикаментами, а медикаменти мають термін придатності. Фактично ми поїхали лише з третьої спроби, а почала я займатися цією поїздкою ще наприкінці жовтня 2017 р. Спочатку планувала на грудень, потім на січень. А терміни придатності ліків, які надають фондам і волонтерам завжди на межі. Тож після роботи їздиш, збираєш, і це все треба десь тримати, бажано в холодному приміщенні, пакувати, вести облік. Мені в цьому дуже допомагали мої дівчата по лікарні. Це – колосальна робота: пакувати, зберігати, стежити за строками придатності. А потім дивишся, ці строки вже підходять. Тоді я терміново відправляю такі медикаменти на фронт – туди, де вони потрібні.

Таким чином, відбувається постійна ротація ліків. І це величезна витрата часу, власного ресурсу. Але що тут робити? Іншого шляху поки немає.

Але коли вже поїхали, сюрпризів не було?

Я хвилювалася, як ніколи. Фактично у нас був неспрацьований колектив. Усі знали, куди вони їдуть, але я хвилювалася, бо відповідальність лежала на мені. Саме я мала забезпечити умови для роботи, наявність медикаментів. Чи спрацюємося, чи витримаємо такий темп? Чи зможемо ми оглянути ту кількість людей, яку запланували? А ми зробили ще й позаплановий виїзд до ДУКу на один день.

Нам зателефонували друзі, коли ми були вже в дорозі, і попросили заїхати. Це означало відхилення від маршруту на 50 км, але ми не могли не погодитися. І не пошкодували, бо зустріли там справжніх кіборгів. Колосальні відчуття!

Як ви відсвяткували День українського добровольця?

Нас офіційно запросила Яна Зінкевич, командир «Госпітальєрів», відсвяткувати разом з ними. Святкування як таке розпочалося о восьмій вечора: нагородження медалями, грамотами. Було дуже-дуже багато знайомих.

Коли ми приїхали до «Госпітальєрів», то вже діяли як команда, в якій все відпрацьовано: попили кави, розклали обладнання та розпочали прийом.

Отже, ми приїхали до «Госпітальєрів» десь о 12:00. Нам дали кімнату, де ми маємо ночувати. Ми облаштували її під прийом. І почали приходити люди.

Людей було дуже багато – інструктори з лінії оборони, такмеди, бійці-добровольці, які воюють вже кілька років, з численними пораненнями. До восьмої вечора ми відпрацювали не піднімаючи голови. Тож «відсвяткували» по повній. Але поки ми приймали пацієнтів, на кухні кипіла робота

Я була приємно вражена, коли побачила багато своїх друзів з останнього літнього вишколу. Усі вони вже пройшли по декілька ротацій на «нулі», беруть дуже активну участь у житті «Госпітальєрів». І вони власноруч приготували вишуканий стіл: шурпа з баранини, печене м’ясо, випічка, салат олів’є і навіть перепела з ананасами. Перепели – це було просто щось!

Важка робота – не привід сумувати

Крім свята були ще приємні моменти?

Якось в Авдіївці пізно ввечері ми поверталися із санітарної частини, і я зрозуміла, що люди просто шалено втомлені, і щось треба з цим робити. Ми проїжджали повз кафе «Київ», і Буйвол каже, що там добре годують, є чудові чебуреки.

В Авдіївці Яна Зінкевич знімає квартиру у розбомбленому будинку для людей, які приїжджають, аби могли заночувати, перепочити. Ну ось ми приїхали розібрали кімнати – де хто спить, кинули речі та й поїхали до кафе «Київ». Там було дитяче свято, але хазяйка кафе знайшла нам столик. Чудово посиділи години півтори в теплі. Роздяглися, помили руки теплою водою, скористалися нормальним туалетом, отримали доступ до Інтернету, поїли борщу. Бігають діти, висять кольорові кульки. Поруч війна, а життя продовжується. А чебуреки взяли з собою.

Тож були й дуже приємні моменти.

Ми постійно сміялись. Сміялись один над одним, згадували цікаві факти життя. Нам пощастило з батюшкою – у нього колосальне почуття гумору. Кисіль – то взагалі ходячий анекдот. Так само й живчик Буйвол. Вони нам сумувати не давали.

В Авдіївці я жила в одній кімнаті з Олексієм та Ірою, а масажист, батюшка, Сергій та Ігор в іншій, на першому поверсі. І ось приблизно о третій ночі я отримую повідомлення на месенджер. Може, щось термінове? А то Кисіль надіслав мені фото: спить батюшка, накритий стягом «Партії регіонів». Де вони той прапор знайшли – у «Правому секторі»! – я уявити собі не можу.

Украли в мене ніч. Думаю, як батюшка таке побачить, то може й інсульт отримати. Мене аж тіпало. Дочекалася, коли вони всі поснуть, і десь о пів на четверту ранку я тихенько зайшла до них у кімнату, зняла той прапор і сховала. Олексій стояв «на шухері».

Кисіль з Буйволом вранці встають, переглядаються, шукають прапор усюди де тільки можливо, хіба що паркет з підлоги не знімали. Нам уже треба збиратися, а вони все не виходять. Може, батюшка зняв його, коли прокинувся. Але ж він нічого їм не каже. Питають його, чи все добре.

Батюшка про це досі не знає.

Загалом його присутність у команді була колосальною підтримкою. Коли ми приїжджали в кожну частину, він запалював свічки, молився. Простір наповнювався запахом воску. Це відчуття… Особисто для мене це – як частинка духовності. Я це дуже відчуваю. Без цього все було б по-іншому. Щоразу, коли ми сідали їсти, це супроводжувалося молитвою. Дуже приємно. В ньому живе спокій, він вносив умиротворення. Навіть коли він картки писав: ми все робимо, як роботи, а він – з повільними рухами, повільною мовою.

Висновки

Якісь висновки з цієї поїздки ти зробила?

На мою думку, потрібно більш глибоке обстеження. Я кажу не тільки про добровольців, а про всіх військових. Ну, можливо, з єдиною відмінністю, що в Добровольчій армії у хлопців поранень набагато більше. Бо тут бійці з перших днів війни, вони ж нікуди не пішли. У ЗСУ відбувалися ротації, а у добровольців усі, хто був з перших днів війни, хто був у Дебальцевому, в Аеропорту, у найгарячіших точках, вони всі тут. Тут «Афганська сотня» – її залишки. З неї залишилися вже лічені хлопці. Але це – кіборги, в яких уже немає своїх суглобів, на яких немає живого місця. Ми зустрічали таких хлопців, які в результаті поранення навіть мають протези замість очей. Характер травм свідчить про рукопашні бої, осколкові поранення. Вони їх забивають татуюваннями, щоб не було видно, щоб дівчата не розглядали їхні страшні шрами. Але видно, що вони – кіборги. Саме тому мені хотілося їхати до добровольців, бо там люди, які мають численні поранення, мають багато патологій. Але вони на це не зважають, і ними ніхто не опікується.

Що вже казати про добровольців, якщо належної опіки не мають воїни ЗСУ? Демобілізовані після шпиталю отримують інвалідність, а далі не знають, де лікуватися. До нас у лікарню дуже багато таких звертається. Десятки людей. То що казати про добровольців? Які ні статусу, нічого не мають.

Добровольці мають допомагати добровольцям, і треба активно вимагати від суспільства визнання статусу добровольця. Бо, на мій погляд, це більш мотивована людина, ніж та, яку забирають через військкомат.

Як це взагалі може бути, що при такій відданості добровольців державі з її боку до них – неувага, якщо не неповага? Адже люди закривають певну ділянку фронту. Діють не самі пособі, а виконують команди військового керівництва…

… перебувають на самоутриманні, мають зброю…

… і при цьому їх не визнають, наче їх немає.

Якби їхнє перебування там було недоцільним, гадаю, ці ділянки фронту закрили б частинами ЗСУ. Але ж цього не роблять, тобто добровольці виконують свою функцію. Зараз це «перемир’я», якого їм пропонують дотримуватись і забороняють відповідати – дуже хибне. Постійні обстріли. Крім того, ворожі снайпери вже діють з особливим цинізмом: не просто вбивають, а навмисно калічать. Снайпер може легко вбити одним пострілом. Але вони роблять один постріл в таке місце, яке паралізує нижню частину, тазовий відділ, і людина мучиться решту свого життя, відчуваючи шалені болі, пролежні, гниття тіла й таке інше. Бо така людина не відчуває навіть акту дефекації.

На які ще проблеми ти звернула увагу?

Що робити тактичним медикам, які вже мають вищу освіту в іншій сфері. Наприклад, такмед Наталя, про яку я згадувала раніше, за освітою – економіст, але вже п’ятий рік на фронті. Вона – природжений медик, природжений лікар. Це у неї в крові. І це видно по тому, як людина, маючи тільки навички тактичної медицини, облаштовує маніпуляційні кабінети, як зберігає по групах ліки. Усе робиться професійно, як було б у лікарні.

А її ставлення до бійця! Хлопці за нею ходять, як за мамою. Бо вона все про всіх знає, знає що в кого болить, нагадує кому яку таблетку прийняти. Вона любить медицину і сьогодні перебуває на своєму місці. Але війна закінчиться, а у неї немає медичної обсвіти.

І ця проблема є глобальною. Я розумію, що на все потрібні кошти. Але держава могла б надати тактичним медикам право вступати до коледжу. Їм фактично потрібно вивчити анатомію, фізіологію, фармакологію і здати це. Можливо, якийсь стислий курс пройти

Вони три місяці перебувають на ротації, а потім – два тижні вдома. Якби у них між ротаціями був хоча б місяць, це дало б їм можливість навчатися, здавати екзамени екстерном, а отже досягти хоча б рівню медичної сестри. Бо вони вже себе не бачать без медицини, мають величезний досвід фармакології, польової хірургії, невідкладних станів. Вони читають спеціальну літературу і застосовують знання на практиці. Такої колосальної практики звичайний випускник медичного училища і близько немає.

Наявність спеціальної освітньої програми для такмедів, які воювали, була б також їхньою реабілітацією, їхнім поверненням до мирного суспільства. Бо людина, яка не бачить себе без медицини, вже ніколи не буде ані економістом, ані програмістом.

Разом – сила

Ти казала, що тобі дуже допомагали твої дівчата по лікарні. Як загалом твої колеги ставляться до твоїх поїздок на схід?

На все це воля головного лікаря. Він все-таки дозволяє мені продовжувати мою волонтерську діяльність. Підтримує мене.

Робота тут у нас не солодка, її щоденний темп дуже напружений. На кожному, хто тут працює, лежить надвисоке навантаження. А я весь вільний час, який я мала б відновлюватися після роботи, «відновлююсь» волонтерством. Підозрюю, що це далеко не всім подобається. Але, дякувати Богові, мене тут підтримують, ставляться позитивно до того, що я роблю, і допомагають. Я це дуже ціную.

Без допомоги багатьох інших людей годі було й мріяти про таку поїздку. Хочу подякувати їм усім-усім. Олені Конновій та її благодійному фонду, який забезпечує медикаментами ледь не всіх київських волонтерів; Армену Шахарьянцу – за каву та чай; Наталії Богун – за вітаміни, знеболювальне, антибіотики, серцеві глікозиди, статини, муколітики, антигіпертензивні, противірусні, протизастудні, кишково-шлункові та інші препарати; Валентині Полончевській та Ірі Журбі – за велику кількість антисептиків, які залишали у кожному підрозділі; Сергію Дрилю – за пральний порошок; Тетяні Плот і нашим побратимам з Базеля – за медикаменти й тести; «Народному тилу» та Ірині Гук – за м’які ноші, тактичні ножиці, джгути КАТ і тактичний рюкзак; Оксані Микульській та дівчатам з «Кухарської сотні столиці» – за їхні знамениті супчики, кашки й смаколики, які ми передали на позиції; Оксані Басюк та її родині, які в ніч перед нашим від’їздом разом напекли нам на дорогу неймовірно смачних пиріжків, якими ми ще й з бійцями поділилися; моїм колегам по лікарні – за допомогу в пакуванні великої кількості медикаментів і підтримку; моїм друзям Олексію Мельникову, Любові Бєлобородовій та Аллі Мартиненко, які в день мого від’їзду спеціально приїхали і дали кошти на поїздку; Яні Зінкевич і «Госпітальєрам» – за супровід і логістику; начмедам батальйонів: Ларисі, Наталі, Ятагану, Багірі; моїм побратимам тактичним медикам: Володимиру, Вікторії, Катерині, Артему; а також командирам частин – за сприяння та допомогу в роботі. Щиро прошу вибачити мені, якщо когось не згадала.

Разом – сила!

***

Словами «разом – сила» Вікторія закінчує майже всі свої пости на Facebook. Але розповідь про десант добровольців до добровольців хочу завершити, процитувавши допис, який, повернувшись додому, зробила інша учасниця поїздки – Ірина Коцюбинська:

«Трохи оговтавшись від шаленого ритму завершеної поїздки на схід, хочу подякувати всім, хто був поряд – Вікторія Крамаренко, Олексій Голубенко, Сергій Кісельов, о. Максим Козачина, Микола Дорофеєв, Леночка-Мальок, Ігор Буйвол. Дякую за підтримку, за розуміння, за турботу, за той чай чи каву, коли вже не було сил. Я пишаюся, що працювала в такій команді! Ми зробили те, що мали зробити. Дякую тим, хто організовував цю поїздку, збирав ліки, тести, харчі, готував машини. <…>

Розривається серце, коли усвідомлюєш, що перед тобою вояк з недитячим поглядом віку твоєї дитини. Я дякую Богу, що дав мені можливість долучитися до цієї доброї справи. Насправді, це не важко дати цим ЛЮДЯМ, які виборюють зараз нашу свободу, трохи тепла, любові, розуміння та підтримки. Їм потрібна наша віра, що вони там не дарма, що в нас з ними спільні ідеали і цілі. Їм потрібна наша любов, яка укріпить, надасть сил. Тільки разом ми здобудемо перемогу!»

Олександр Железняк

Фотоальбом: «2018/03/11-21, Східна Україна, фронт. Профілактичне обстеження бійців УДА та ДУК»

Leave a Comment:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Телефон
    +380 66 681 1425

  • Адреса:
    01032, м. Київ, вул. Саксаганського 143а

© Copyright 2017 ПДМШ