• +380 67 929 2771
  • info@medbat.org.ua
  • 16 Вересня 2018
  • 1594
  • 0

Волонтер Роман Іванів: “Я стараюся залатати собою якомога більше дір”

Десять днів тому волонтеру Роману Іваніву стало зле. У той час Роман перебував у місці тимчасової дислокації однієї з військових частин ЗСУ у Волноваському районі на Донеччині, і йому викликали медиків бригади евакуації Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова – MedStar Медевак ПДМШ. Лікар МНС Олег Зіневич, парамедик Юлія Артеменко-Менщикова та фельдшер і водій Микола Коломієць забрали його до свого медпункту, де йому надали допомогу. Про це Роман Іванів повідомив на своїй сторінці Facebook, подякувавши медикам-добровольцям.

Чи серйозною була ситуація зі здоров’ям волонтера? “Ну, якщо ми забираємо, то, як мінімум, стан середнього ступеню тяжкості, – відповів Олег Зіневич. – Загалом кажучи, йому потрібно було б пройти обстеження, бо за стільки років війни у нього вже є цілий “букет” хвороб: і контузії, і хронічні захворювання. І, звісно, просто фізична втома. Молодий, сильний, але хвороб має, майже як усі, хто тут перебуває. Бо люди себе не жаліють, а потім стаються такі випадки”.

За словами віце-президента ПДМШ із взаємодії зі Збройними Силами України та іншими збройними формуваннями Олександра Гагаєва, Роман Іванів неодноразово допомагав медеваку добровольчого шпиталю. Утім, приїзд на виклик саме бригади медеваку став для волонтера приємною несподіванкою.

Я зателефонував Роману Іваніву спитати про його самопочуття, уточнити деякі деталі. Роман виявився дуже відвертою й цікавою людино. Ми розговорилися, і мені здається, що виклад нашої розмови може стати ще одним штрихом до узагальненого портрету унікального феномену українського волонтерства: хто ці люди, і заради чого вони витрачають свій час, гроші, а зрештою і здоров’я?

“Коли я побачив шеврони медеваку, то трохи відлягло: приїхали свої!”

Як ви себе почуваєте зараз?

Зараз уже краще. Уже в строю. Їду працювати далі. Саме їду за посилками, бо мені кожного дня приходять посилки. Я тут техніку трохи ремонтую. Усе так складно: Волноваха – досить специфічне місто. Поштові відділення маленькі – усе треба перехоплювати нальоту.

Як сталося, що вам викликали саме медевак, а не звичайну швидку?

Я приїхав сюди три тижні тому. Перша проблема у мене виникла з підшлунковою, адже тут далеко не домашнє харчування. Я звернувся до військового медика, і він порадив панкреатин. Я почав пити панкреатин, і мені начебто полегшало. Але позавчора ввечері виникла якась слабкість. Швидше ліг спати. Вночі прокидався кілька разів. У мене гупало серце. На ранок випив чаю, відчув що мені зле. Приліг. Відлежався. Ватні ноги, начебто, пройшли. Зібрався докупи, і ми поїхали до Волновахи. Тобто я ходив по Волновасі, чудово себе почував. А по дорозі назад різко відчув слабкість, почався дикий свербіж, усе тіло дрижало. Здавалося, що просто вирубаюся.

На ватних ніжках я приїхав, ліг, почекав хвилин 20, зрозумів, що воно мене не відпускає, і мені викликали медиків. Приїхав медевак. Так смішно було: я не очікував що приїдуть ваші хлопці. Адже я знаю Сашка Гагаєва. Старався в міру можливості чимось допомагати: купували колеса, висилав потрібні медикаменти. І я вам скажу чесно, що коли приїхали медики, і я побачив шеврони медеваку, то трохи відлягло: приїхали свої! У них людяне ставлення. Біля мене сіли, про все розпитали. Я хотів залишитися тут, але вони мені сказали, що краще поїхати з ними. Забрали мене до себе, поставили крапельниці. Зі мною сиділи, розмовляли, щось радили мені – радили перевіритися по приїзду додому, здати всі аналізи. Знаєте, я хочу, аби мій сімейний лікар був таким.

Ну, відкапали, наче сьогодні легше. Зараз поїду здам аналізи по можливості. Тут у Волновасі з цим не надто розженешся: немає приватних структур, аби здати більш розгорнуті аналізи.

Я хочу дотягнути до 1 жовтня. Навіть мушу дотягнути, бо я поставив собі певний обсяг робіт. Тож детальніше обслідувати себе буду вже по приїзді додому. Уже сказав хлопцям, що наступного разу приїду не раніше як під грудень місяць.

Лікар Олег Зіневич сказав, що за час вашого волонтерства у вас з’явився цілий букет хвороб, і що вам варто було би обстежитися. Я так розумію, що ви на це махнули рукою?

Розумієте, я вже п’ять років волонтерю – від самого початку. У мене і контузії були, а раніше була виразка. Так виходить, що просто не вистарчає часу. Я займаюся тим усім сам, тобто сам їжджу, сам те все збираю, організовую, сам працюю з військовими. І так виходить, що, коли їду додому, завжди обіцяю, що займуся собою. А приїжджаєш додому – там списки виставляють, потреби, одне, друге… І ти займаєшся тим, що шукаєш і знаходиш, що потрібно, організовуєш.

“Я стараюся залатати собою якомога більше дір”

Чим, власне, ви займаєтеся, як волонтер?

Усім – працюю по всіх напрямках. Займаюся військовими – підйомом техніки – в основному волонтерської, бо вона завезена з-за кордону. Вона тут сиплеться, а жодна військова частина на неї запчастин не дає. Шукаємо що можемо по великогабаритній військовій техніці, те, що люди ховають у гаражах ще з радянських часів – хто що “напіонерів”, і воно так лежить. Стараємося те все якось витягнути з тих людей, пояснюємо їм, що коли в тебе нема “Урала” чи ЗІЛа чи КрАЗа, то тобі не потрібен той кардан, що пролежав у тебе 25 років – віддай його. Хто віддає, у кого викупляємо.

Я паралельно займаюся цивільним населенням на сході, здебільшого дітьми: завожу гуманітарні вантажі. Це – велика частина моєї роботи. Бо коли дивлюсь на тих обідраних дітей, плакати хочеться. Адже я львів’янин і бачу як у Львові вдівають своїх дітей. Тож працюю Миколаєм на Миколая: організовую своїх друзів і знайомих, ми робимо подарунки. І кожного Миколая я особисто роздаю дітям подарунки. Привожу одяг, продукти харчування, візочки, канцтовари для тих, хто готує дітей до школи, але не має грошей.

Я стараюся залатати собою якомога більше дір. Це моє бачення: чим більше зроблю я, тим легше буде служити хлопцям. Чим більше зроблю я для цивільних, наприклад, усуну для батьків проблему покупки одягу дитині, тим більше вони зможуть витратити на краще харчування.

Мені 37 років. Маю багато друзів – в Іспанії, Португалії, Канаді, Англії, Сполучених Штатах. Боюся навіть когось пропустити. Усе базується на довірі до мене, на тому, що люди мене знають особисто. Слідкують за мною на Facebook і бачать, скільки часу я проводжу на війні.

У Львові я маю фірму, як займається запчастинами. Ми що можемо висилаємо сюди, а чого не маємо – шукаємо, збираємо по всій Україні.

Що означає “підйом техніки”?

Я маю на увазі, що знаходжу на неї запчастини, своїми руками встановлюю, і коли бачу, що вона виїжджає, ставлю “галочку”. Тобто я не така людина, що привезла, комусь скинула і сказала: “Вперьод і с пєснєй!” Ні, я дивлюся, що можна підремонтувати чи покращити. Тут є багато старої техніки, є американські машини. На них не те що в зоні бойових дій – у Львові чи Києві не можна піти в магазин і купити запчастини, бо їх просто нема. Деякі запчастини їдуть із Арабських Еміратів, деякі – з Канади. Тобто ми піднімаємо там друзів, які можуть на певних майданчиках викупити ті запчастини і якнайшвидше передати їх в Україну. Бо, наприклад, якщо замовити запчастини з Арабських Еміратів, контейнер їхатиме сюди 40 днів. Це дуже складно. У мене, наприклад, є товариш, дружина якого працює стюардесою. Деякі невеликі запчастини вона може взяти із собою, і вони прилітають за три дні.

“Якби було трохи більше людей, яким потрібна ця країна, ми б уже давно закінчили війну”

Я вважаю, що свідомих людей, які допомагають армії, одиниці, а решта живе у своїй віртуальній реальності, гадають, що війна – десь там далеко. Знаєте, у мене в голові така думка, що якби ця країна була потрібна трішечки більшій кількості людей, ми б уже давно закінчили війну. Тут питання в тому, що українців є якийсь невеличкий відсоток, а решта – люди, які тут винаймають площу для проживання. Десь так воно виглядає. Люди дивляться на те все, як квартиранти. Поки проживають, а щойно підвернеться краща квартирка, тут чи за кордоном, вони свої речі спакували – і їхній слід простив.

Проблема в тому, що ті люди мають право голосу, і це право вони використовують абияк. А розхльобувати цю кашу доводиться людям, які боліють за Україну, які живуть і хочуть жити в цій країні. Я не бачу, наприклад, як я можу емігрувати в Данію, чи Польщу чи Сполучені Штати. Я не бачу себе в іншій країні, хоча я володію українською, англійською, російською, німецькою, данською та польською мовою, тобто знаю п’ять іноземних мов. Я дивлюся на українців, як на майбутніх циган. Цигани – не погані люди. Доволі розумні, мають свою мову. Але не мають одного: землі під ногами. І виходить так, що де вони ні з’являються, їх усі намагаються позбутися. Те саме може статися з нами: тільки втратимо свою землю – і всім буде наплювати, що ми українці з великою історією, своєю мовою, своїми традиціями. Коли у нас не буде своєї землі під ногами, ми нікому не будемо потрібні. Нас так само будуть усі “відшивати”, намагатися вигнати. Я ось цього боюся, мене це насправді страшить.

Люди думають, що автентичність полягає в мові. Але мова – лише частина автентичності. Ми є великою нацією поки маємо великий клапоть землі під ногами. Як тільки ми його втратимо, ніхто з нами не буде рахуватися.

“Я не згоден, що не може бути російськомовного українця. Але апріорі основною мовою в Україні має бути українська. Це логічно”

Звідки ви знаєте стільки мов?

Мене батьки виховували в тому руслі, що ти повинен бути в змозі відповісти людям на мові, якою до тебе звертаються. Я починав з англійської. Потім так трапилося в житті, що я працював з людиною, яка була англо-німецькомовна, і я підучив німецьку мову. Потім я працював з датчанином у Львові. Ну, польську вивчив, бо практично живемо на кордоні з Польщею, і багато львів’ян знають польську. Російську мову вчили у школі. Якщо до мене звертаються російською, абсолютно спокійно відповідаю цією мовою. Далі можу принципово розмовляти українською, якщо знаю, що людина українську розуміє. Я вважаю що знання мов – ознака освіченості. Я не зобов’язаний російською мовою говорити, але коли мені хочеться, можу нею розмовляти – не проблема.

У мене дуже багато друзів у Львові, які були російськомовними і переключилися на українську. Це стало для них принциповим питанням. І мені здається, що людям, які свідомо, щиросердно переходять на українську, краще виходить нею розмовляти, ніж, наприклад, мені, україномовному. Бо на західній Україні був дуже великий вплив Австро-Угорщини, Польщі, і тут дуже багато запозичених слів. А коли люди переходять з російської на українську і свідомо її вивчають, то говорять правильніше. І дехто з моїх друзів – колишніх російськомовних – іноді поправляють мене.

Загалом питання не в цьому, а в особистості, в душі, любові до своєї країни. Багато хто каже, що не може бути “рускоязичного” українця. Я з тим не згоден. Українець може бути будь-який. Якщо ти любиш свою країну, ти її поважаєш і не шкодиш їй, а робиш все для того, аби було краще, чому ти не можеш у побуті розмовляти російською? Та можеш! Наприклад, у мене є товариш, який народився в Аргентині, усе життя жив у Іспанії. Він одружився з українкою, живе у Львові, любить Україну. Двічі був зі мною на фронті, також волонтерить. Ми з ним спілкуємося англійською, хоча він і намагається говорити українською мовою. Але коли йде довга розмова на якісь серйозні теми, йому важко, і ми переключаємося на англійську. Нічого поганого в цьому немає.

Це – питання любові до України. А мова для мене, так само, як і релігія – питання маніпуляцій. Розумієте, це дозволяє маніпулювати людьми. Якщо людина свідома, ти нею не зможеш маніпулювати, бо вона чітко знає, на чому вона стоїть. А коли людина десь не до кінця знає хто вона, що вона і як вона, відповідно спрацьовує стадний рефлекс. Вітер повіяв на схід – усі побігли на схід, повіяв на захід – побігли на захід.

Але документообіг у державних установах має бути українською. І державні службовці зобов’язані розмовляти українською. Це взагалі не обговорюється. Але треба чітко розрізняти, де є побутова мова, а де є мова апарату, яка повинна бути українською. Тобто апріорі основною мовою в Україні має бути українська. Це логічно.

У Києві зараз українську дуже важко почути. Був нещодавно проїздом цілий день у Києві і взагалі був шокований: столиця практично на 90 відсотків російськомовна. Утім, раніше ж були всі 100 відсотків. Свідомість людей пробуджується. Звичайно, що таким людям, як я, хотілося б, аби було так: клацнуло – і всі одразу зрозуміли важливість того. Але маленькими кроками – до великих звитяг. Краще маленькими кроками, без примусу зробити це нормально, ніж когось переламувати, аби вони кричали, що “нас ущємляют”. Росіяни кажуть, що насильно милим не будеш. Мабуть, воно так і є.

Напевно, має щось відбутися в самій людині –  відчути сором, що живеш в Україні і не знаєш української мови, чи просто захотіти перейти на українську, чи ще щось. У кожного по-різному. Я знаю багато таких людей. Одні казали: мені стало соромно розмовляти російською мовою в час війни, коли гинуть люди, а я не можу трьох слів зв’язати по-українські. Тобто різні підводні течії підвели моїх особистих друзів до того, що вони почали вчити українську мову й почали нею розмовляти. Але я дуже тим тішуся, бо я більш ніж упевнений, що свідомість переможе.

Наші проблеми – результат загальної байдужості: і влада, яку ми маємо, і ситуація, яку ми маємо. Але ж свідомість не може прокинутися у всіх одразу. Це відбувається поступово, і потрібні особисті приклади.

“Люди повинні розуміти, що волонтерство залежить від меценатів”

Хто ви у мирному житті?

За освітою я – управлінець, економіст. Закінчив Академію державного управління при Президентові України. А за діяльністю я – бізнесмен. У мене є складські приміщення. Мій напрямок – саме автозапчастини.

Що стосується мого здоров’я, напевно, я собі сам нашкодив, бо хотів зробити якомога більше за якомога менший час. Мабуть, не треба було брати такий скажений темп, тобто поставитись до того більш зважено. Але я усвідомлюю, як швидко настає зима на Донбасі, а зимою це все робити буде набагато важче.

Чи все з того, що ви мені розповіли, можна публікувати?

Абсолютно. Це – моє життя. Мені нема чого цуратися. На жаль, я живу війною п’ять років. Роблю те, що роблю. Не відмовляюся від жодного свого слова, бо говорю щиро, від душі. Іноді перегинаю, але… Таке воно життя.

Я взагалі кажу, що про ці речі треба якнайбільше казати вголос, бо люди повинні розуміти, що моє волонтерство, так само, як і життя медеваку, залежить від меценатів. Не можу я все стягувати власним коштом. Дехто може сидіти вдома й думати: “Нащо той медевак? Там є лікарня, військова медична служба”. Але мені допомогли саме волонтери. Реально смішно: волонтер, який допомагав медеваку два роки тому, на п’ятому році війни скористався його послугами. Це те, що називають “повертається сторицею”. Ніколи не думав, що доведеться скористатися цією службою, направду не підозрював. Але так сталося, і я вдячний Богу, що такі люди є, що воно працює. І я радий, що і я в чомусь також їм допомагав. Хтозна, можливо, якби я колись пропустив той пост на Facebook і не допоміг медеваку, то до мене приїхала б бригада волноваської лікарні, яка сказала б, що вони не знають, що зі мною. Або взагалі не приїхала б. Бог усе бачить. Він дивиться з неба: ми достойні чи просто так дихаємо повітрям і використовуємо ресурси цієї планети?

Саме головне, що в кінці вашої статті має бути великими літерами: Я ЩИРО ВДЯЧНИЙ МЕДЕВАКУ, ЗА ТЕ, ЩО ВОНИ Є.

***

На фото вгорі (зліва направо): фельдшер і водій Микола Коломієць, парамедик Юлія Артеменко-Менщикова, лікар МНС Олег Зіневич і волонтер Роман Іванів.

Усі світлини зі сторінки Facebook Романа Іваніва.

Олександр Железняк

Leave a Comment:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Телефон
    +380 67 929 2771


© Copyright 2017 ПДМШ