• +380 66 681 1425
  • info@medbat.org.ua
  • 04 Січня 2017
  • 50
  • 0

Фантастична медсестра Вікторія Крамаренко: “Коли передаєш людям любов до своєї країни своєю працею, своїм ставленням, вони це відчувають. Я це точно знаю”

Усі з понад двох сотень медиків Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова є людьми неординарними – Особистостями. Інші просто не залишили б свої затишні домівки і не вирушили б на Схід, де побутові умови, в яких доводиться жити місяць ротації, далекі від звичних. Та й, буває, стріляють там. Не дивно, що деякі з них вже привернули увагу ЗМІ, які опублікували розлогі інтерв’ю з нашими “янголами у білих халатах”. Цілком логічно, що в ПДМШ народилася ідея розповісти і про тих, хто ще залишився в тіні – вони на це заслуговують, і їм є що сказати. Так вийшло, що наша перша розповідь – про медсестру Вікторію Крамаренко. Чому про неї? Будемо вважати, що так лягли карти.

Крамаренко Вікторія Вікторівна

Народилася 2 травня 1966 р. у м. Київ.
Освіта

  • Середня школа в м. Ірпінь Київської області.
  • Київський інститут народного господарства ім. Коротченка (з 2005 – Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана), 1987. Спеціальність: економіка праці та матеріально-технічне постачання.
  • Київський інститут народної медицини, 2006. Спеціальність: операційна медична сестра.
  • Київський міський медичний коледж, 2009. Спеціальність: медична сестра – бакалавр.

Трудова діяльність

  • Укргаз, 1987–1989. Економіст, старший економіст.
  • Киівміськбуд, 1989–2003. Економіст.
  • Різні комерційні фірми, 1989–2000.
  • Київська міська клінічна лікарня № 2 “Опіковий центр”, з 2007 дотепер. Заступник головного лікаря з питань медсестринства.

Громадська діяльність

  • Федерація авіамодельного спорту України, 2000–2008 рр. Проведення змагань, відрядження спортсменів, прес-секретар, генеральний секретар збірної України з авіамодельного спорту на громадських засадах.

Сім’я

  • Чоловік – Крамаренко Валерій Васильович, президент Федерації авіамодельного спорту України.
  • Дочка – Юлія, 1989 р.н.

Участь у ПДМШ

  • 16-а ротація, медична сестра, Гречишкинська АСЛ, с. Гречишкине, Новоайдарський р-н, Луганська область

Президент ПДМШ Геннадій Друзенко запропонував мені зробити “хороший матеріал” про Вікторію Крамаренко, яка в складі медиків-добровольців 16-ї ротації ПДМШ працювала медичною сестрою в селі Гречишкиному Новоайдарського району Луганської області. При цьому Геннадій назвав її “фантастичною жінкою, якій за один місяць роботи в селі вдалось не просто відновити роботу фельдшерсько-акушерського пункту (ФАП), а перетворити його на амбулаторію сімейного лікаря (АСЛ)”. На підтвердження своїх слів керівник добровольчого шпиталю надіслав цілком офіційний документ – подяку від Новоайдарського центру первинної медико-санітарної допомоги.

Світлини зі сторінки Вікторії Крамаренко у Facebook

Готуючись до інтерв’ю, я також зазирнув на сторінку Вікторії у Facebook, переглянув світлини, на яких побачив таку собі амазонку – сувору воїтельницю в камуфляжі з автоматом. Як це часто буває, заочне уявлення виявилося геть хибним, бо насправді я познайомився з гарною, лагідною та скромною людиною, ніжною матір’ю та вірною дружиною. Причому ці привабливі риси жіночості гармонійно поєднуються в ній з рішучістю та силою волі, яким можуть позаздрити багато хто з представників так званої “сильної статі”.

Вікторія Крамаренко керує середнім і молодшим персоналом лікарні – майже 80 відсотків штату. Працює з пацієнтами і документами, забезпечуючи нормальну діяльність медзакладу в юридичному полі, контролює роботу у відділеннях: дотримання санітарно-протиепідемічного режиму.

***

Ми сидимо в невеличкому кабінеті заступника головного лікаря з питань медсестринства Опікового центру. Вікторія Крамаренко розповідає про себе, свою сім’ю, роботу. Я іноді ставлю запитання, але здебільшого просто слухаю. І чим більше слухаю, тим більше впевнююсь, що характеристика “фантастична жінка” – не є гіперболою.

Рішучий поворот: з економіки в медицину

Ви закінчили економічний навчальний заклад, а потім – медичний. Як на мене, досить крутий поворот у житті…

Я народилась у Києві. У мене коріння родини – медичне. Так сталось, що з усіх моїх двоюрідних братів і сестер поробили стоматологів – вважали, що це простіше. Я була уперта, стоматологом не хотіла бути, а хотіла бути хірургом. Тому не стала поступати на стоматологічний факультет в медінститут і пішла в Київський інститут народного господарства.

Мені не подобалося вчитися в КІНГу. Це було не моє: ні математика, ні економіка. Я там вчилася добре, але розуміла що, це – не моє. І після навчання на роботі було важко, бо відповідальність велика, а все, чому вчили в інституті, треба було забути. Утім, згадую ті роки з вдячністю. Так чи інакше, я вважаю, що економіка дається легко людям, які мають досвід і вік. Молодим людям це важко вкласти в голову.

Потім я народила доньку, і до шести років я була з нею вдома, підробляючи в комерційних фірмах. Мені так було зручно, бо я дитину не віддавала до садочка та школи. Вона у мене вчилась на дому. Це було зроблено свідомо для того, щоб дитина змогла освоїти і іноземні мови, і все, до чого у не був хист. Водила її на курси, до викладачів англійської, французької, німецької, математики. А до школи вона приходила здавати іспити.

Тоді не було шкіл-екстернатів. Але мала часто хворіла, і я помітила, що, коли вона хворіє й залишається зі мною вдома, ми можемо вивчити багато і швидко. Наприклад, за два тижні можемо пройти піврічну програму. Я бачила, що Бог їй дав багато талантів, і мені хотілося їх зберегти, правильно розвинути, а не віддати до школи, аби з дитини зробили “сіру масу”. Тобто вона спочатку пішла до школи, її прийняли одразу в другий клас. Але почала часто хворіти, і ми оформили навчання на дому. За це викладачам у школі навіть приплачували, і вони були задоволені. Але насправді вони не ходили до нас додому, ми самі все опановували. Потім їй призначали час, і вона приходила здавати теми.

Я завжди дотримуюсь думки: якщо хочеш щось зробити добре, роби сама. Не знаю чому. Я довіряю людям і взагалі вважаю, що людям треба вірити, але практика показує: коли маєш різнобічні знання і сам можеш ними оперувати, це краще. Мене все підштовхувало до медицини: родинне коріння, часті хвороби дочки й чоловіка. Довгий час у мене на руках була хвора свекруха. Я їздила зі збірною з авіамодельного спорту і, хоча ще не мала медичної освіти, знала препарати, які треба колоти, як надавати першу допомогу. Я не знаю, як я це знала, але я все це знала. У мене вдома майже вся бібліотека була заповнена медичними книжками: фармакологія, невідкладні стани, книжки, написані родичами. Я все це читала, це була моя настільна література. Тому, певно, мій подальший вибір можна вважати “покликом предків”.

Я пішла на сестринський факультет. Насправді після півроку на курсах я поступала на лікувальну справу. А потім я просто побоялась. У мене в цей час дитина теж вступала до університету, і в сім’ї не дуже підтримували таке моє рішення. І я вирішила просто для себе здобути якихось знань, бо йти по медицині у мене мети не було. Тож в останній момент я подала документи на сестринство.

Потім я поступила на бакалаврат і три роки чесно – день у день, пара в пару – відходила і відпрацювала, як має бути. А це була вечірня форма – з четвертої до дев’ятої. Після цього отримала спеціальність “медична сестра – бакалавр”.

Тоді мети працювати медиком, ставати на цей шлях у мене взагалі не було. Я хотіла набути знання для себе, для своєї сім’ї. Коли я їздила за кордон з командою, то надавала першу допомогу. У нас були і інсульти, і інфаркти. Поки приїздила швидка, я намагалась надати допомогу. Робила все правильно, але не мала жодного документу, який би давав мені на це право, і це певною мірою непокоїло. Я гадала: закінчу навчання, у мене буде якесь медичне свідоцтво – і вже добре. А планів я жодних не будувала.

Але одного разу мені зателефонувала моя приятелька, яка працювала медичною сестрою в операційному блоці цієї лікарні, і запросили мене до себе в гості. (Коли я проходила практику, ще коли закінчувала бакалаврат, саме тут я працювала волонтером у першій терапії, аби отримати навички.) Отже, це було пізно ввечері. Подружка, завела мене в хірургічну операційну, і там зі мною сталося диво: я відчула запах операційної, і він подіяв на мене дивним чином. То було відчуття абсолютної чистоти, світла. Тоді я зрозуміла, що це – моє, і мені треба все кидати і йти працювати сюди.

Є ціль, і я до неї йду

Як ви опинилися в ПДМШ?

До лікарні прийшов лист – на відділ кадрів, на головного лікаря – де детально розписувались умови участі в добровольчому шпиталі: які є потреби в медичному персоналі, як, коли, хто з лікарів може поїхати. Нам зачитали цього листа, і коли я слухала, не вагаючись, одразу зробила для тебе висновок, що це – моє, і треба їхати. Бо ми з чоловіком багато часу витратили на волонтерство, багато днів були в частинах, підрозділах. Їздили до Волновахи – там є медична частина і санчастина, у мене там дуже багато хірургів знайомих, медсестер. Багатьох уже, на жаль, немає, бо війна. Отже, це рішення прийшло моментально. Лише я не розуміла, куди я поїду і де я буду, як це буде відбуватися. Але в мене є така звичка: я не люблю ставити запитання. Тобто є ціль, і я до неї йду.

У подяці на ім’я міністра охорони здоров’я та керівника ПДМШ про Вас сказано, що “після Революції гідності – волонтер 16.06.2016 р. написала заяву на ротацію в ПДМШ”. Коли ви стали волонтером? Що Ви робили?

Робота мені не дозволяла постійно бути на Майдані. Я мусила о 9:00 вже бути на планерці. Але ніч була в моїх руках. То я поверталася з роботи о 18:00, дві години відпочинку, і ми з чоловіком йшли на Майдан. Коли почались активні дії, мій тактичний рюкзак був повністю укомплектований. Я ніколи не одягала червоний хрест. Чому? Бо це – теж відповідальність, це – робота в команді. Якби я пішла працювати в команду, я мусила б у лікарні якось відпрошуватися. А я не маю права: лікарня – моє основне місце роботи, і я зобов’язана виконувати її на всі сто, бо тут є своя команда, яка передбачає спільну роботу.

Тому ось так проводила вільний час на Майдані. Живу у самому центрі міста, то знаю всі подвір’я, всі ходи… Навіть коли не пускали, ми проходили в обхід, і я була в центрі всіх подій. Чоловік дуже добре знімає відео. Під ці події він швидко замовив в Америці камеру, яка дозволяла здалеку знімати будь-які деталі. І все це він знімав ночами, навіть під водометами в підводному боксі. Дуже багато зняв облич снайперів. Ми всі ці зйомки потім віддали. Здається, навіть колись був фільм про Майдан, і там точно були кадри мого чоловіка.

А як Ви волонтерили у проміжок часу між Революцією та ПДМШ?

Після Майдану, всіх цих подій, смертей я сильно переживала. Було відчуття власної провини. Здавалося, що я зробила не все, що могла. (Я і досі з цим живу.) Це було емоційно настільки важко, що я вирішила: досить! Треба боротися, треба все міняти, треба працювати.

Я обрізала своє довге волосся, що я його так любила – як жест зречення спокійного буденного життя та переходу на шлях боротьби, коли жінка стає воїном – і занурилася у волонтерську діяльність.

Завжди кажу, що волонтер є посередником між людьми, які готові жертвувати, і тими, кому потрібна допомога. Спочатку я збирала гроші, просто передавала своїм друзям-волонтерам, які їздили в зону АТО. Так було з квітня до серпня 2014 р. А з вересня ми з чоловіком почали самі їздити на своїх автомобілях. Привозили матеріали, медикаменти, одяг, тепловізори – чого тільки не було.

Звісно, без довіри та допомоги інших людей оті тони вантажу ми б ніколи не доставили. Я щиро дякую за підтримку численним волонтерським об’єднанням, колегам по роботі та головному лікарю Анатолію Вороніну, друзям родині, батькам. Взагалі, я вдячна долі за добрих людей, яких зустріла на своєму шляху.

У мене були друзі в санітарних частинах у Волновасі, які потребували допомоги. Я знала, що їм потрібно, і піднімала тут волонтерів. Я не працювала там як медик, а просто привозила їм усе необхідне: апарати Ілізарова, відсмоктувачі, медикаменти, все-все-все – в розвідку 72-ї бригади, перший батальйон. Півтора роки ми туди на саму передову від’їздили – приблизно раз на місяць. І так – до ПДМШ.

Мушу визнати, волонтерство і роботу дуже важко поєднувати. У лікарні треба відпрацювати робочий день, відпрацювати на сто відсотків, аби лікарня могла функціонувати на всіх поверхах. Документація, яку ми робимо, листи, на які відповідаємо, тощо – це все фундамент, який дає можливість лікарні працювати. І ось після роботи, у темний вечірній час, особистий час, який треба витрачати на сім’ю, на батьків, ти займаєшся волонтерством. Тому важко. Важко на вихідні їздити в АТО. Виїжджаємо в п’ятницю після роботи, а в понеділок вже йти на нараду, робити якісь доповіді, бути в тонусі.

Ви продовжите співпрацювати з ПДМШ?

З ПДМШ я збираюсь співпрацювати й надалі. Але після Майдану маю проблеми з легенями, то я там просто не витримаю зиму.

Навесні хочу ще раз поїхати почергувати в Попасній днів на п’ять-десять, бо там мої побратими на швидкій. У вересні – вже після ротації в ПДМШ – мені зателефонувала Галина Алмазова і запропонувала два тижні почергувати в екіпажі швидкої “Містраль” в районі Попасної. Тоді побачила вже іншу сторону медицини – на передовій.

А влітку, можливо, знову до ПДМШ.

Це – мій прапор Майдану. Я його навіть не прала з тих часів. З перших днів він був зі мною, або я його передавала чоловікові. Він завжди був з нами в машині, коли ми їздили на Схід. Тут є й моя остання ротація – розвідники, мої хлопці, молоді класні. Це було в районі Попасної у вересні – вже після ротації в ПДМШ

Толока чи суботник? “Йдемо до Вікторії”

Що мав на увазі Геннадій Друзенко, коли казав, що ви за місяць перетворили ФАП на АСЛ?

Говорити про те, що я щось особливе зробила – не зовсім правильно, тому що там все вже було зроблено. Просто воно роками було складене в коробках, поховане під якимось лахміттям, ганчір’ям, вкрито пилюкою. Коли я приїхала туди, побачила непогано зроблений ремонт у всіх кімнатах. Але вони були захаращені. Я спитала санітарочку, яка там працює: “Наталіє Олексіївно, а що в коробках?” Вона каже: “Віка, тут у коробках чого тільки немає! І кушетки, і штативи”. Дала мені цілий перелік. Коли я побачила, що там є, я, чесно кажучи, була вражена. Навіть у лікарні не завжди доступне те, що було там. Там були чудові медичні шафи для медикаментів та обладнання. Там були небулайзери, інгалятор, кардіограф, кушетки, штативи, меблі.

Я пішла до сільради, попросила дозволити мені це все розпакувати й привести до ладу. Вони кажуть: звичайно, але як ви це зробите? Давайте тиждень подивимося, хто буде ходити на прийом, тоді подумаємо, як це зробити.

Село Гречишкине засновано в 1823 році. У селі проживає півтори тисячі людей, з яких, за даними перепису 2001 року, українську мову назвали рідною лише 13,56 %, а російську – 85,28 %. Також відомо, що в селі народився козак Армії УНР Павло Петрович Гречишкин— військовий і громадський діяч, священик, журналіст, редактор, видавець, організатор і настоятель перших українських парафій у Франції.
(Джерело: Вікіпедія)

Я попросила санітарку зателефонувати тим, кому моя допомога може бути потрібна. І потихеньку пішли люди – дорослі, з дітками, люди із серцево-судинними захворюваннями. Дуже багато було бронхітів і пневмоній. Я слухала, і якщо бачила, що там пневмонія чи бронхіт, направляла в район. Там їм робили кардіограму чи знімок легенів, і вже з призначеннями вони приїздили до мене, а я їх проліковувала.

Уже за тиждень до мене на прийом сиділо по 20-30 людей. За місяць надала допомогу приблизно 320 пацієнтам – як в амбулаторії, так і на викликах. Чи врятувала комусь життя? Я би так не казала. Просто я прослуховувала їх і вчасно виявляла пневмонії. Мене тішить, що мені стали в нагоді знання. Дві бабусі були з дуже важкими гіпертонічними кризами – я ходила до них. Завдяки тому, що я привезла з собою багато медикаментів і роздавала їх безкоштовно (по всіх невідкладних станах у мене був комплект), моя робота була ефективною.

Дуже багато людей було з нагноєннями, побутовими колотими ранами, які давали шалену алергію. Треба було надавати негайну допомогу. У мене не було протистовбнячної сироватки (її зараз і в Києві немає), але у мене були необхідні препарати, я негайно все колола, перев’язувала, навіть робила розсічення. Я зробила невеличкий хірургічний кабінет. Там була стерилізаційна шафа – можна було стерилізувати інструмент, який я привезла з собою.

Військові також до мене зверталися. Я їздила в декілька військових частин – мене возили місцеві. А ще я привезла волонтерську допомогу військовим частинам. У піхотинців якось було отруєння – чоловік десять. Ми їхали вночі лісом. “Хлопці, що ви їли?” У всіх болять животи. А потім виявилося, що в лісі була яблунька зелена. Вони всю ту яблуньку просто об’їли. Було щось типу дизентерії. Залишила їм антибіотики.

А що за толоки згадані в подяці від Новоайдарського ЦПМСД? Хто їх організовував?

Організовувала я. Приходили місцеві жителі.

Щоб ви розуміли, коли я приїхала, побачила ремонт і безлад. Кімнати амбулаторії були завалені всім, чим хочеш – якесь ганчір’я, мішки. А під цими завалами лежали коробки з обладнанням. Матраци старих ліжок мали такий запах, що туди неможливо було заходити. Ліжка були з сітками – коли старі люди туди лягали, то не могли піднятися – я їх витягала. Вікна не відкривалися – були без кватирок. А це ж літо!

Води взагалі не було. Аби почати працювати, нам щодня треба було принести десять відер води, бо мені потрібно було прибрати маніпуляційну, продезінфікувати речі в хірургічному кабінеті, який я потім зробила. Воду ми носили за кілометр.

Спочатку я сама почала все виносити, викидати, спалювати. Потім звернулася до чоловіків, яких лікувала: ви не могли б у суботу підійти до мене допомогти? Я думала, що на першу толоку ніхто не прийде. Але прийшли два чоловіки та одна жінка. Разом із санітарочкою вийшла потужна купка людей – п’ять осіб (більше й не потрібно було, бо там розвернутися ніде). Ми вичистили маніпуляційний кабінет, повиносили весь старий мотлох, поставили нові кушетки, позбирали тумбочки. Це була перша толока.

Друга толока. Мені треба було зібрати медичні шафи і розставити в них усі медикаменти, які я привезла і які на моє прохання ПДМШ привіз з Новоайдару для невідкладних станів. До цього медикаменти лежали ледь не на підлозі. Отже, під час другої толоки ми зібрали медичні шафи та обладнали хірургічний кабінет: підключили сухожарку. Хлопці мені все поварили, пофарбували.

На толоки приходили по п’ять-шість осіб, різні люди.

Друзі із Швейцарії привезли мені вітаміни для дітей і для дорослих. Я їх теж повезла до Гречишкиного і роздавала під фотозвіт, який відправляла до Швейцарії. І підключилися діти, вони теж приходили допомагати.

Сміття було багато, а утилізувати його було ніде. Тому була проблема – як вирити яму, коли люди зайняті на городах. Я навіть дивувалася, як вони знаходили час для толок, адже вони живуть з городу.

Був там такий Володя – хлопець, який їздить на тракторі. Навіть кілька разів підривався на розтяжці, коли працював у полі. Героїчний хлопець, усім допомагає, у тому числі нашим військовим, які стоять поруч. Він приїхав і викопав бульдозером яму. І стало легше, бо вже було куди це сміття скинути, де його спалити.

Третя толока – це коли нас відвідала головний лікар і головна сестра Новоайдарської районної лікарні, коли вони побачили, що ми систематизували картотеку, розмістили її в кімнаті, до якої сторонні люди не мають доступу. Побачили вже хірургічний кабінет, маніпуляційну кімнату, запущений КУФ-апарат, небулайзер. Тобто всі бронхітні та алергики вже мали змогу приходити на процедури. А захворювань було дуже багато: у спеку діти купалися – з води на сонце, всі були з гайморитами, трахеїтами, бронхітами. Дорослі на городах пили холодну воду.

Люди раділи – вони приходили до амбулаторії, як до музею, бо скрізь було чисто. Я привезла з собою сильний французький антисептик (також від волонтерів). Ми все продезінфікували, і був запах, як в операційній. За волонтерські гроші я купила килимки, ємності для прибирання.

Як називали ці заходи мешканці Гречишкиного?

Я називала ці заходи “толока”, а селяни – “йдемо до Вікторії”. Суботником ніхто не називав. Я їх також намагалася трохи нагодувати – на столі були бутерброди, цукерки.

То були три великі толоки. А так, під час роботи приходили просто допомагати. Навели порядок у кімнаті для інвентарю. Звільнили від мотлоху одну кімнату, яку запланували для денного стаціонару на 10 ліжок. Уже коли моя ротація закінчувалася, приїхали будівельники, пофарбували, навели лад. І сьогодні там уже встановлені стаціонарні койки.

Наприкінці ротації мої волонтери прислали мені бак для води, бо ми не мали більше сили ходити й тягати ту воду з криниці, відер десять 10-літрових на двох щоденно. Наталія Олексіївна – десь метр-п’ятдесят, 40 кілограмів, і я не могла їй дозволити тягати самій. Руки й спини боліли, і після роботи доводилося ще фізично працювати – я ж не можу кожен день використовувати працю людей. Тому працювали важко, і коли в нас з’явився цей бак з водою – то було велике полегшення, бо я домовилася з комендатурою, що воду нам привозитимуть і заливатимуть до баку військові.

І ще десять 10-літрових відер. І також щоденно

Де ви жили в Гречишкиному?

Коли приїхала, санітарочка Наталія Олексіївна побула зі мною годинки дві-три, ми попили чаю-кави, поспілкувалися, а потім вона запитала: “Якщо я запрошу вас до себе, ви погодитеся?” Я кажу: чому ні? Якби вона не запросила, залишилася б ночувати у ФАПі – я була готова до всього. Розуміла, що можу бути і в бліндажі, і в землянці. В окопах уже була, тому їхала у військовій формі, з тактичним рюкзаком, аби все необхідне було під рукою.

У Наталії  Олексіївни у мене була своя невеличка кімната, дуже зручна. Пані Наталія має власний будинок. Вона там одна живе – діти живуть, здається, в Новоайдарі, до неї приїздять рідко. Зручності на подвір’ї. Води немає – там скрізь проблема з водою. Вода до села підведена, але її не всім дають. Не у всіх є вода в колодязях. І це є великою проблемою всієї Луганщини. Тому що город і можливість виживати має той, у кого є вода. Воду на город ми носили від сусідів. Приходили додому і ввечері, коли було вже не так спекотно, йшли до сусідів і приносили відер 10–15. Потім йшла на виклики. Тобто мій особистий день вимірювався відрами: хочеш – не хочеш, але відер 10 кожного дня принеси (сміється). Насправді мене ніхто не змушував, але воно потрібно для життя.

А де ви живете в Києві?

Ми живемо в центрі. Наш будинок – напроти кінотеатру “Київ”. Будинок старий, з чудовим подвір’ям – його називають “Будинок з пеліканами”. Я його дуже люблю. Це близько від метро “Площа Толстого”, де в будинку поруч колись був дегустаційний зал “Троянда Закарпаття”. Нам вдалося зберегти подвір’я. Його хотіли заграбастати, повирізати дерева. У нас там 45 дерев. Це – моя гордість, бо вдалося його відстояти. Якби не активні дії мешканців, там дерев уже взагалі не було б.

Серед місцевого населення до вас не було ставлення як до “понаєхавшей”?

Взагалі не відчувала якогось негативу до себе. І, до речі, до України також. Люди є різні. Вони мають різну ментальність, різне ставлення до війни, до України, до її влади. Але людей об’єднує любов до своєї землі. Люди, які з дитинства тяжко працюють на землі, не можуть її не любити. Там кожна родина – це хазяйська родина, яка вкладає здоров’я в землю, з цієї землі живе. І любов до свого краю там колосальна. Про це все свідчить: і стан цвинтаря, і сільське лісове господарство, де вони колективно висаджують дуби.

Почути Донбас

Ви ж, напевно, вели з місцевими розмови не тільки на немедичні теми?

Так, постійно.

От коли ви тільки приїхали, яка переважна позиція була у людей щодо нинішньої ситуації в Україні? Чи їм все одно: це – моя земля, а що там між Україною та Росією мені по цимбалах?

Ні, не все одно. Загальна позиція – проукраїнська. У кожному третьому-четвертому подвір’ї чоловік служить у Збройних Силах України. На тому боці воює, може, дві-три людини з цього села. Інші, які мають нейтральну позицію, просто всі поїхали. Не до Києва, до Москви.

Чому селяни приходили мені допомагати? Розумієте, люди дуже люблять, коли їх слухають. А вони вже третій рік живуть у стані постійної фрустрації. У них напруга від війни, і цей мирний проміжок між підвалом і зовнішнім світом дуже короткий. Діти хваляться тим, що тато провів у підвал світло, що там є якісь нові іграшки, чи у них є новий рюкзачок з улюбленою іграшкою, який вони беруть до підвалу.

Були обстріли. Не безпосередньо по селу, але поруч – Трьохізбенка в шести кілометрах. І ці обстріли дуже чутно, навіть удень. А коли йде важка техніка, то чорний стовп пилу стоїть майже добу. Корови тікають від цього шуму, і діти бояться. Населенню дуже важко. Тому люди приходять… Не знаю, може я комусь не допомогла як медик, але просто як людина, яка вислухала, поспілкувалась і, можливо, щось порадила. Психологічно для них це було певним розвантаженням.

То ви почули Донбас?

Насправді мені було дуже цікаво слухати людей. Я за тим і їхала серед іншого. Я мусила розібратися: як, в яких умовах живуть люди насправді? Чого вони хочуть, про що вони мріють? І я це почула.

А якою мовою ви з ними спілкувалися?

Здебільшого російською. Але навмисне переходила на українську, коли вже розуміла, що людина ставиться до мене позитивно, і ми можемо з нею спілкуватися відверто. Гадаю, аби налаштувати людину на відверту розмову, її немає сенсу лякати. Треба дати їй можливість відчути, що ти свій. Отже, я часто переходила на українську мову.

Під кінець моєї ротації я була приємно здивована, коли чоловіки стали приходити у вишиванках. Спочатку вони приходили з городу в брудному взутті, забруднені – вони так звикли приходити до старого ФАПу. І раптом вони побачили перед порогом ФАПу гарний килимок для ніг, за порогом – килимок, перед кожною кімнатою – також килимок. Стоять бахіли, які треба одягати перед тим, як зайти до маніпуляційної. Є можливість помити руки.

Київ – Гречишкине: дорога з двостороннім рухом

Минув місяць. Без зайвої скромності: ви відчули якісь зміни у ставленні людей завдяки вашій роботі?

Щодо змін – зараз я вам покажу.

Ось домоткані рушники. Цьому рушнику 200 років. Це – конопля. А цей мені подарувала відома майстриня Марія, яка досі навчає дітей. Йому більше 150 років. Вони безцінні, бо є родинними реліквіями. Перед моїм від’їздом жінки дарували мені їх на знак подяки. Кілька днів я приймала подарунки – назбиралася дуже велика коробка. Коли сідала на потяг, навіть соромно було казати, що повертаюся до Києва з таким доробком. Боялася, що скажуть, що я мародер чи не знаю хто (сміється). Хтось мені зв’язав шкарпетки, хтось гачком зв’язав підстилки на стільці, хтось приніс глечика, хтось – колоски. Дерев’яні ложки, тарілки. Мед. Просила їх не нести, але не могла відмовити.

Гадаю, зміни є. Бо в кожному із нас живе частинка України. Ми ж українці, ми націоналісти, ми любимо свою країну і працюємо заради неї. І коли передаєш це людям своєю працею, своїм ставленням, своєї частинкою любові до своєї країни, вони це відчувають. Я це точно знаю. Бо досі – вже скільки часу пройшло – вони телефонують, навіть пізно ввечері. “Ой, я відрізав палець, що робити? Ви мені пришиєте?” У когось діти хворіють – дзвонять питають. І я їм телефоную.

Дистанційно ми постійно на зв’язку. Бо це – вже рідня. Я знаю точно, що мене там чекають у будь-який момент. Коли б я ні приїхала, мене там чекають і будуть раді. Намагаюся їм допомагати. Зараз на моє прохання фонд “Дніпровська ініціатива” зібрав 500 кг речей. Я знаю розміри дітлахів у тамтешньому садочку. Є дітки з неблагополучних сімей, з неповних сімей. Є дітки, батьки яких воюють. Зібрали речі для них, а також для персоналу садочка, для ФАПу – покривала, ковдри.

Гречишкине має дивовижну культурну спадщину. У них є ткацькі станки. Ткацтво зберігає майстриня Марія. Вона навчала наших високопосадовців, депутатів Верховної Ради, які туди приїжджали. Усі станки збережені, і вона навчає на них ткати дітей. Мене теж учила. Я обіцяла – і собі, і їй – поки вона жива, обов’язково приїхати і зробити рушник.

У них там розкішний хор донських козачок. Вони співають дуже багато українських пісень. Об’їздили весь світ, мають багато грамот.

У селі живе відомий на весь світ різьбяр по дереву Олександр Романенко. Символ Луганщини – бабак, і він вирізав безліч фігурок бабаків. Виставка його бабаків була у Верховній Раді. Це – творча людина, просто пронизана творчістю. Теж навчає дітей.

Тому у цьому селі діти, які ходять до школи, знають різьбу по дереву, ткацьку справу, чудово співають, бо їх залучають до хору. Діти просто чудові, і єдине, чого їм не вистачає – мирного життя, комфорту. Транспорту, яки би довіз їх до школи. Школа не так далеко, в самому селі, але дитині по морозу йти… Там шалені замети. Взимку бувають замети до двох-трьох метрів, у них роблять тоненьку стежинку, якою дітки йдуть до школи.

Колись, у часи СРСР, при селі був найбільший в Союзі радгосп з консервації фруктів. Там багато гектарів садів – яблуні, груші. Ці дерева досі плодоносять.

У них є лісове господарство, і в ньому видна рука господаря і рука дизайнера. Там усе так цікаво зроблено! Люди люблять кожний свій кущик, кожний куточок. Це все має естетичне оформлення. Восени вони збирають жолуді. У них дуби чудернацької форми, не такі, як у нас в Києві чи Ірпені. У нас просто височенні дуби, а у них короткі з розлогими лапами. Казкові, дуже красиві. І вони намагаються цей сорт дубів розповсюдити. Висаджують, через два роки ці саджанці пересаджують. І це роблять і дорослі, і діти.

Я була на їхньому цвинтарі. Досі не можу забути вигляд самого кладовища, настільки естетично воно виглядає! Там немає огорож, усе це серед дубів і сосен. Невисокі пам’ятники стоять рівними рядами. Немає штучних квітів – лісове господарство надає селянам можливість безкоштовно брати будь-яку декоративну розсаду, і вони висаджують її на могилах. Це фантастично.

Дуже висока культура людей. Звичайно, є молодь, як п’є, не працює, це – як завжди. Але основна маса людей освічені.

Що мене ще вразило – жінки. Коли вранці йшла на роботу, не бачила жодної жінки без зачіски. Усі в чистому випрасуваному платті, а на взутті навіть немає пилу. Не маю уяви, як їм це вдається. Усі дуже охайні. Фантастика.

Ви розповідаєте про Гречишкине з такою гордістю, наче це ваша мала батьківщина, наче це ваше рідне село.

Воно стало мені рідним.

Як вас змінив місяць, проведений у цьому селі?

Я просто підтвердила те, що знала раніше: чим ближче людина до землі, чим ближче вона до природи, тим світліша її душа. Це однозначно. Людину міняє бізнес, гроші, оточення. Коли я їхала туди, була виснажена роботою. Ніколи не вірила, що можна професійно вигоріти. Загалом, раніше я вважала себе дуже сильною. Що таке професійне вигорання? Такого не може бути. У професії ти знаходиш натхнення та сили для завтрашнього дня.

Отже, я була на межі професійного вигорання. Я відчувала: якщо туди не поїду, якщо зараз звідси не вирвуся… Бо за плечима був рік важких поранень бійців – без рук, буз ніг, ампутації. Постійні поїздки на фронт. Робота по суботах і неділях. Уже не було ні фізичних, ні моральних сил.

У вагоні, в якому я туди їхала, були різні люди. Я весь час мовчки лежала на верхній полці. Коли приїхали, мене запитали: “Чому ви весь час мовчали?” Сказала, що просто хотіла виспатися. Я вже чекала на той потяг, аби впасти й виспатися. І я сподівалася, що зміна обстановки дасть мені якийсь новий поштовх, новий подих, якусь розраду, нову енергетику для того, щоб рухатись далі. Там я відчула величезний емоційний підйом. Я справді приїхала туди без сил, але я не знаю, звідки вони взялися – мабуть, завдяки людям. Усе, що там було зроблено – це ж не я робила, ми робили разом. І це давало колосальний позитив. Мені його досі вистачає.

Хай щастить добрим людям! А злим…

Олександр Железняк, грудень 2016 р.

Leave a Comment:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Телефон
    +380 66 681 1425

  • Адреса:
    01032, м. Київ, вул. Саксаганського 143а

© Copyright 2017 ПДМШ