• +380 66 681 1425
  • info@medbat.org.ua
  • 16 Квітня 2019
  • 176
  • 0

Художник Олександр Клименко: “Я щасливий, бо відчуваю себе людиною, яка бере участь у реальному перетворенні смерті на життя”

16 квітня 2019 р. в Національному заповіднику “Софія Київська” відкрилася виставка ікон київських художників Софії Атлантової та Олександра Клименка – “Passiones/Страсті”. Новий цикл ікон на ящиках від набоїв у рамках спільної з ПДМШ мистецької акції “Придбай ікону – врятуй життя” написано в пам’ять про загиблих під час російсько-української війни. За словами авторів, виставку присвячено п’ятим роковинам офіційного початку війни на Донбасі, дата якого цього року символічно збігається з початком Страсного тижня.

“Passiones/Страсті” – далеко не перша виставка ікон на ящиках від набоїв, привезених із зони бойових дій. Ікони Софії Атлантової та Олександра Клименка експонувалися в багатьох містах України, Європи (Австрія, Бельгія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Польща, Румунія, Чехія), Сполучених Штатів і Канади, а також під час низки міжнародних заходів.

Головна ідея мистецького проекту – перетворення смерті (символом якої є ящик з-під озброєнь) на життя (яке в українській культурі традиційно символізує ікона). Надходження від продажу ікон художники передають на підтримку діяльності медиків-добровольців ПДМШ, а отже перемога життя над смертю відбувається не тільки на образно-символічному рівні, але й цілком реально: за чотири роки співпраці з мобільним шпиталем митці вже передали йому понад 5 млн грн, ставши його головними спонсорами.

Про те, як виникла ідея проекту, як почалася співпраця з ПДМШ, як відбуваються виставки за океаном, як продаються і хто купує ікони, а також про багато іншого – в інтерв’ю з Олександром Клименком, яке він люб’язно дав наприкінці лютого після повернення з чергового вояжу до Сполучених Штатів.

“З ПДМШ концепція мого проекту набула довершеності”

Як виникла ця ідея – малювати ікони на ящиках від набоїв? Кому першому це спало на думку?

Мені. Восени 2014 р. я, Софія та ще кілька художників робили виставку на підтримку нашого Головного військового клінічного госпіталю. Це також була виставка ікон, але просто ікон. Під час цієї виставки було продано кілька робіт (не моїх). Тоді якраз відбувалася кампанія з виборів до Верховної Ради, і на виставку прийшло багато кандидатів. Один з них купив цілу стопочку ікон для своїх родичів і для батальйону “Січ”. Він запросив мене і ще одного з художників на базу батальйону вручати ікони. Там я побачив гори ящиків від набоїв до АКМ і звернув увагу, що дошка одного з цих ящиків дуже схожа на дошки, на яких ми пишемо ікони.

Я запитав у військових, що вони роблять з тими ящиками. Вони сказали, що роблять з них ослінчики, столики чи просто спалюють їх у пічках, як дрова. Тоді я попросив подарувати мені один ящик, і написав на ньому першу ікону – “Богородиця з немовлям”. Ця ікона виглядала так, наче вона була з якогось музею, бо дошка була запилена, затемнена, дуже стара, та й стилістика ікони була з гарної давньої Візантії. Тоді у мене й виникла ідея концептуального мистецького проекту, в якому можна було б поєднати тему війни з тим, що зовсім не пов’язано з війною. Зіткнення речей, антиномічність. Тобто мене зацікавила ця антиномічність, коли ти поєднуєш непоєднуване – дошку від ящиків з-під набоїв та ікону, а в результаті відбувається щось неймовірно органічне. Ти пишеш ікону, а потім таке враження, що вона там уже тисячу років.

Отже, головна ідея цього проекту: перетворення смерті на життя – теж антиномічні речі. Я запросив ще двох художників – Софію Атлантову та Наталію Волобуєву. Ми зробили пробну виставку – хотіли подивитися, як реагуватиме публіка. А офіційний старт проекту відбувся у Софії Київській чотири роки тому – у лютому 2015 р.

Чи одразу було вирішено віддавати надходження від проданих ікон добровольчому шпиталю?

Майже одразу – щойно у мене почали продаватися ікони, бо я бачив волонтерський потенціал цього проекту. До того ж на той час я, можна сказати, вже долучився до фінансування ПДМШ як “посередник”. Це – цікава історія, подробиці якої, мабуть, не всі знають.

У листопаді 2014 р. мені зателефонував мій знайомий чернець одного з київських монастирів і сказав: “Олександре, я чув що ви збираєте на шпиталь. У мене є для вас гроші”. Я приїхав до нього, і він передав мені цілу сумку з грошима – 100 тисяч гривень. Священик розповів, що цю сумку дав йому якийсь незнайомий пан, який попросив передати гроші тим, хто постраждав від цієї війни, кому найбільше потрібна допомога.

Я сказав, що подумаю. У Головному військовому шпиталі тоді проблем із забезпеченням не було. Може, є якісь проекти, не надто відомі, але дуже потрібні? На своїй стрічці у Facebook я натрапив на допис Геннадія Друзенко, який у відчаї просив допомогти розрахуватися за автомобіль для ПДМШ. Я подумав: “Класна ідея – добровольчий шпиталь!” Мене також вразила щирість його заклику про допомогу. Гену я трохи знав – у нас багато спільних знайомих, зустрічався з ним кілька разів до і під час Майдану. Менше з тим, я порозпитував людей, які його добре знають і кому я довіряю, і отримав виключно позитивні відгуки. Я впевнився, що він – людина, яка ці гроші не вкраде, що проект ПДМШ є гуманітарним, важливим для України і буде системно працювати. Тоді я задзвонив Геннадію, сказав що є гроші. Він каже: “Знаєш, ми зараз молимося, бо завтра маємо забрати машину, але нам бракує 70 тисяч гривень. Якщо не розрахуємося, втратимо її”.

Ми зустрілися, Геннадій докладно розповів мені про свій шпиталь, і я зрозумів, що не помилився. Машину, яку купили за ці гроші, назвали “Ангел”. Шпиталь запустився, і я відчув себе свідком якогось чуда. З такими чудесами тисячу років тому стикалися хіба що києво-печерські монахи.

Потім я бачив, наскільки ефективно ПДМШ працював на фронті, тому у мене не було вагань щодо того, кому віддавати гроші за продані ікони. Бо гроші мають працювати в системних проектах, де мислять стратегічно.

І тоді концепція мого проекту набула довершеності: перетворення смерті на життя не тільки символічно, але й реально. Тепер я неймовірно щасливий, бо відчуваю себе людиною, яка бере участь у реальному перетворенні смерті на життя, реальній боротьбі зі смертю.

“Поряд з іконами були портрети героїв Небесної Сотні. Вони наче перетікали одне в одне й виводили імпрезу на певний метафізичний рівень”

Востаннє я писав про вашу виставку 11 січня цього року, коли в місті Ясси відбулася презентація проекту “Ікони на ящиках від набоїв” у рамках Установчої конференції Міжнародної православної теологічної асоціації в Румунії. Які виставки ікон відбулися після цього?

Повернувшись до Києва з Румунії ми мали буквально кілька годин, аби прийняти душ, зібрати роботи, і вирушити до Сполучених Штатів.

У січні перша виставка була в Індіанському університеті в Блумінгтоні. Там ми презентували наш проект в університетському містечку. З Блумінгтону переїхали до Університету Вальпараїсо, також у штаті Індіана. Це – один з найпотужніших протестантських університетів Америки, який також має один з найкращих, як мені здалося, музеїв у тій місцевості – Художній музей Брауера. Наш проект ми презентували саме в цьому музеї. Паралельно з Вальпараїсо ікони також експонувалися в Чикаго.

У лютому ми знову полетіли за океан. Перша виставка відбулась у Чикаго, в парафії Петра і Павла Української православної церкви у США – Константинопольського патріархату. Дві наступні пройшли у соборах Св. Андрія Первозваного – в Саут-Баунд-Бруці, штат Нью-Джерсі, і в Сілвер-Спрингу – передмістя Вашингтону в штаті Меріленд.

Саут-Баунд-Брук, по суті – “Єрусалим православних українців Америки”. Там є цвинтар, де поховані провідні діячі української культури, консисторія та семінарія УПЦ у США. Наша виставка збіглася в часі із заходами, які там відбувалися в пам’ять Небесної Сотні, тож стала частиною цих заходів, серед яких був і візит до Саут-Баунд-Бруку Президента України Петра Порошенка.

Хто супроводжував тебе у цих турне Сполученими Штатами?

У січні ми їздили втрьох: я, Софія Атлантова, яка є співучасником нашого мистецького проекту і моєю дружиною, а також співзасновник і голова Наглядової ради ПДМШ Геннадій Друзенко. У лютому зі мною був тільки Геннадій.

Як це взагалі відбувається? Ви ж не приїжджаєте кудись з іконами й не кажете: будемо робити у вас виставку.

Багато людей з різних частин Північної Америки просять організувати у них експозиції наших ікон. Тому ми розділили нашу “виставкову діяльність”: частина ікон подорожує Сполученими Штатами, а ще одна частина – уже без мене – Канадою. У Канаді ми розпочали позаминулого року. З того часу виставка рухалася із заходу країни – з провінції Альберта – на схід, і зараз її вже приймає Український музей ім. кардинала Йосифа Сліпого в Монреалі. У США ми почали з Лос-Анджелесу в Каліфорнії у квітні минулого року.

Наш проект вже достатньо відомий серед української діаспори в Америці, університетської професури. Мені пишуть з різних університетів, запрошують.

Якщо казати про наші цьогорічні поїздки, нас запросили: професор Девід Вільямс із Центру конституційної демократії Індіанського університету, який у жовтні минулого року приїздив до України і навіть ознайомився з роботою ПДМШ на сході; диякон Микола Денисенко, всесвітньо відомий богослов українського походження, Ґреґґ Геркцліб, директор і куратор Художнього музею Брауера Університету Вальпараїсо; громада парафії Петра і Павла в Чикаго; владика Даниїл, архієпископ УПЦ у США, який зацікавився нашим проектом ще коли був екзархом Вселенського патріарха Варфоломія в Україні під час Собору.

Щиро дякуємо за запрошення та організацію виставок – їм, керівництву обох університетів і всім тим, хто долучився до цієї справи.

Як ви перевозите ікони за океан?

Коли як. Пересилаємо поштою, з собою веземо. Цього року частину брали із собою в літак, а частину завезли до Америки ще минулого року, коли робили виставку в Лос-Анджелесі.

До літака ікони берете як багаж?

Так, як багаж.

Але ж це дуже важкий багаж!

Так, але веземо. Іноді доводиться за це платити. Коли ми летіли до Лос-Анджелеса, в авіакомпанії завис комп’ютер, і нас пустили так.

Скільки ікон подорожують Сполученими Штатами?

Близько 50.

Їхня кількість поступово зменшується, бо їх купують?

Ми час від часу поповнюємо колекцію. Хоча так: зараз їх уже менше.

Чи немає проблем з Мінкультом, митницею?

Мінкульт нам оформлює ікони, інакше їх би не випускали. А митники в Борисполі кажуть, що знають і підтримують наш мистецький проект. Вони завжди радо вітають нас, із задоволенням пропускають і взагалі всіляко сприяють. Можна сказати, вони є одними з партнерів проекту, бо такої поваги й любові до проекту, які маємо з їхнього боку в Борисполі, я не бачив на жодній іншій митниці. Я не очікував такого ентузіазму в середовищі наших митників – мистецьких експертів.

Ви страхуєте ікони?

В Америці іноді страхують організатори виставки. В Університеті Вальпараїсо ікони були застраховані. Там, у Художньому музеї Брауера, взагалі все було чудово організовано, бо працювали професійні куратори – зробили бездоганну виставку, організовану за всіма канонами кураторського мистецтва.

Але і в інших місцях також все було зроблено дуже класно. У Саут-Баунд-Бруці поряд з іконами були портрети героїв Небесної Сотні. Вони наче перетікали одне в одне й виводили імпрезу на певний метафізичний рівень.

“В Америці дуже щира й демократична атмосфера. Ми відчули повагу до того, що робимо ми з дружиною, і до роботи лікарів ПДМШ”

Хто крім тебе й Геннадія Друзенка виступав на відкритті виставок?

Участь у відкритті однієї з цих виставок брав архімандрит Кирило (Говорун), професор Університету Лойола Мерімаунт, який є членом Опікунської ради ПДМШ. Він приїхав до Вальпараїсо і прочитав лекцію про війну на Донбасі, розповів про своє відвідання Донбасу разом з Геннадієм Друзенком влітку минулого року. Виступали настоятелі громад. Також я вдячний митрополиту Антонію (Щербі), першоієрарху УПЦ у США – він був присутній на відкритті нашої виставки в Саут-Баунд-Бруці. Були й інші люди, які виступали, підтримували. Відбулося багато плідних дискусій, спілкування.

В Америці взагалі якась дуже щира й демократична атмосфера. При цьому ми відчули повагу як до того, що робимо ми з дружиною, тобто до мистецького проекту, так і до роботи лікарів ПДМШ.

Про що ви з Геннадієм розповідали на відкритті?

У таких виступах я зазвичай розкриваю концептуальні аспекти нашого проекту – те, про що ми неодноразово писали, з певними незначними варіаціями. Наприклад, в Університеті Вальпараїсо разом з отцем Миколою Денисенком ми читали для студентів дуже серйозну лекцію, де перша частина була про богословську концепцію ікони православної церкви, а друга – як наш проект співвідноситься з цією концепцією. Мабуть такого складного, концептуально навантаженого богословського виступу я ще не мав. Ми, по суті, розібрали всі богословські нюанси нашого мистецького проекту.

Чи багато відвідувачів приходить подивитися ікони? Хто ці відвідувачі

Так, багато. На деяких презентаціях був, по суті, аншлаг – вільного місця не було.

Приходять американці як українського, так і неукраїнського походження, спеціально запрошені гості, люди, яким просто цікаво. Усі ставляться до нашого проекту з однаковою повагою.

Абсолютно не можна казати, що там наш проект розрахований тільки на українську діаспору. Як виявилося, американці цікавляться тим, що відбувається в Україні, і цей проект дає їм можливість більше дізнатися про нинішню війну. Бо насправді для серйозного вдумливого американця зрозуміло, що є кілька місць, де сьогодні вирішується доля світу, його майбутнє, і Україна – одне з таких місць. Принаймні багато хто з них так вважає. Я теж дотримуюся цієї думки.

Ти би назвав публіку, яка приходила на виставки, “середніми американцями”?

Приходять різні люди. Серед них є й університетська інтелектуальна еліта. А, наприклад, на одну з виставок прийшов такий собі хлопець: весь покритий татуюванням, у бейсболці, руки в кишенях, бульбашки з жувальної гумки. Прийшов, купив найдорожчу ікону і пішов собі.

А як щодо покупців – їх можна назвати дуже забезпеченими?

Публіка, яка купує ікони, є так само різноманітною. Наприклад, я дізнався від організаторів, що одну з ікон купили як подарунок віце-президенту Сполучених Штатів. Серед покупців був один з винахідників лазера – вже дуже поважного віку.

В Америці важко відповісти на таке запитання. Там усі одягнені досить скромно. Ні за ким не ходить охорона. Ніхто не каже, скільки в нього мільйонів. Наприклад, спілкувався там з одним покупцем ікони, а потім мені кажуть, що це – один з провідних колекціонерів Америки, у якого в колекції є роботи Енді Воргола. А буває, що просять продати роботи в розстрочку.

Тобто відрізнити багату людину від бідної в Америці складно. Такого як у нас, коли олігарх приходить з п’ятьма охоронцями, там не було.

Що цікавило відвідувачів виставок, з якими ти спілкувався?

Цей проект цікавий тим, що він працює, зокрема, у світському просторі. Спілкування було дуже активним. Я розмовляв з багатьма людьми. Іноді вони цікавились дуже неочікуваними речами, наприклад, чи схожі стосунки українців з росіянами зі стосунками білих і чорних в Америці 20 століття? Наскільки Мартін Лютер Кінг був би доречним в Україні? Звісно, всі розпитували про ПДМШ, питали, коли закінчиться війна, скільки часу я пишу ікону, чи ми вистоїмо, якщо Путін піде на нас повномасштабною війною – всі через це хвилюються. Питають, чи ми пишемо ікони в бліндажах під обстрілом, як часто я буваю на Донбасі. Такі стандартні запитання. Але запитували, наприклад, чи подобається мені місцева кухня.

Є люди, обізнані із ситуацією в Україні, а є такі, що майже нічого про це не знають. Тобто щось чули, знають про Путіна. Виставки дозволили їм дізнатися правду. Коли вони чують, що страждають діти, старі, для них це одразу робить проект важливим і цікавим. При всьому їхньому вмінню заробляти гроші в американцях є готовність допомагати. Для цієї нації соціальне служіння, допомога іншому, наскільки я зрозумів, є важливою річчю. Це – наче зворотний бік їхньої раціональності.

Ці ікони можуть висіти в католицькому храмі?

Звісно, можуть. Вони й висять – і в православних, і в католицьких, і в греко-католицьких. Ці ікони чудово вписуються в простір мистецьких галерей музеїв, виставкових центрів. Наш проект також чудово працює як проект сучасного мистецтва, зрозумілий і цікавий світським людям, далеким від християнства. Багато людей купують ці роботи за їхні мистецькі якості. А частина людей сприймає ці твори суто як ікони, концепція яких чітко продовжує богословські традиції християнського мистецтва: перетворення смерті на життя. Це ж узагалі лейтмотив християнства – перемога життя над смертю: хрест, який був символом смерті, став символом воскресіння. Так само й дошка від ящика з-під набоїв, перетворюючись на ікону, продовжує цю традицію.

Для сучасного мистецтва, я би сказав, є цікавою концептуальна складова цього проекту, яка наближає його до мистецтва метамодернізму. Тобто, на перший погляд, проект є певною мірою постмодерним, бо дуже часто в ньому присутня цитатність, поєднання непоєднуваного. Але тут немає ігрової складової, і пафос проекту, я сказав би, модерністський – реальне перетворення світу. Саме це в нашому проекті цікавить людей, далеких від християнства. Крім того, тема волонтерства, тема допомоги засобами мистецтва шпиталеві для будь-якої порядної людини є важливою й цікавою.

“Університети, на мій погляд, це те, в чому Україна однозначно програє Америці. Я мрію про українські Принстон і Гарвард”

Чи багато ікон було продано під час виставок?

Так, приблизно 25 робіт. Остання поїздка була найвдалішою за весь час. Вона принесла гарні результати як фінансові, так і просвітницькі, оскільки на виставки приходило багато людей.

Хто платив за авіаквитки, проживання, харчування?

Проживання та харчування взяли на себе організатори виставок. Ми тільки купували авіаквитки та платили за оренду автомобіля, на якому ми подорожували в січні, бо було багато локацій. У лютому нас возили волонтери або священики УПЦ у США: Нью-Йорк – Саут-Баунд-Брук – Принстон – Вашингтон – Нью-Йорк.

Коли ви їздили самостійно, правила не порушували? Штрафи платити не довелось?

Правила не порушували, але потрапили в аварію. За 20 років мого водійського стажу ця аварія – лише четверте ДТП за моєї участі та друге з моєї вини. Просто я звик їздити на механіці й забув, що та автівка була з автоматичною коробкою. Тож, виїхавши з другорядної на головну, я за звичкою спробував тим важелем автоматичної коробки переключитися з другої передачі на третю, аби прискоритися. Як наслідок, наша машина різко зупинилася, і нас “наздогнав” легковик, що їхав ззаду по головній дорозі.

Чим закінчилася ця пригода?

Насправді я отримав незабутні враження. Поліцейський приїхав дуже швидко. Перше запитання: усі живі, травмованих немає? Після цього підійшов до іншої машини пересвідчитися, що й там усі цілі. Потім повернувся до мене, розпитав про деталі ДТП, записав усе до своєї книжечки; знову підійшов до іншого водія й записав його покази. Насамкінець дав нам свою візитівку й поїхав. Тобто все оформлення ДТП забрало хвилин п’ять.

А далі?

А далі ми собі роз’їхалися. Машина застрахована, тож зараз, мабуть, між собою розбираються страхові компанії. Мені це в Америці дуже сподобалося, адже я очікував, що оформлення ДТП забере години дві-три – з рулетками, розмовами “шо, нарушаєм” і такими іншими речами, до яких ми звикли в Україні. А той поліцейський “пронісся, як вітер”. Нічого не заміряв. Можливо, сфотографував – я не звернув уваги. Я йому не брехав, усе пояснив. Здається, він зрозумів, жодних питань у нього не виникло.

Я так розумію, що там люди, з якими стається ДТП, намагаються якнайчесніше пояснити, що відбулося. Так вигідніше, бо якщо ти збрехав, і це вийде на світ Божий, тобі буде непереливки.

Чи були якісь особливо приємні чи цікаві зустрічі, знайомства під час виставок у Сполучених Штатах?

Для мене найприємнішими були зустрічі з представниками Української православної церкви в Америці та представниками української діаспори. Наприклад, я не можу забути спілкування з дияконом Миколою Денисенком, яке для мене було просто відкриттям. Була неймовірна зустріч з Ґейл Волощак, професоркою радіаційної онкології Північно-західного університету в Чикаго та президенткою Американського православного богословського товариства. Вона – один з провідних православних богословів і один з провідних мікробіологів світу, які вивчають ракові захворювання. Ну і, звісно, незабутня зустріч з владикою Даниїлом. Він виступив нашим партнером і промоутером в Америці та зробив це дуже успішно.

Мені взагалі подобається демократичність українських громад. На мою думку, без цього досвіду нашої діаспори просто отримати Томос і створити структуру Православної церкви України буде неправильно. Я кажу про фінансову прозорість, повагу старшого до молодших, уміння співпрацювати усіх з усіма – від низів до єпископів, демократичність епіскопів, якої у нас в Україні немає, відкритість і щирість цих людей.

Після кількох поїздок до США яке у тебе враження від Америки й американців?

Америка дуже різна, і її розмаїття вражає.

Мабуть, найбільше враження – американські університети. Якщо повернутися до нашої політики, що важко оминути – серед наших претендентів на президентство я не бачив гасла, за яке б я стовідсотково підтримав кандидата: давайте зробимо кампуси українських університетів такими, як в Америці. Хоча б поставимо за мету на 10 років.

Тобто університети, на мій погляд, це те, в чому Україна однозначно програє Америці. Я в багатьох з них був з виставкою, деякі просто так відвідував, у багатьох читав лекції, і я мрію про українські Принстон і Гарвард.

Ти і Софія передали шпиталю багато тисяч доларів. Чи не виникає думка: все, досить, треба щось і собі заробити?

Ні. У мене головна думка – хай ця війна швидше закінчиться.

Мені подобається відчувати себе потрібним. От і все.

Закінчиться війна – закінчиться й проект. Ти не хотів би, щоб його остання ікона була написана на рештках трофейних ящиків від російської зброї?

Із задоволенням. Я б узагалі хотів щоб увесь проект був написаний тільки на російських ящиках – від зброї, що вбивала українських солдатів. Але насправді вони всі радянського виробництва. Наймолодший ящик, який мені трапився, був з 1987 року, а найстаріший – з 1943-го.

І ти, і Софія – не тільки художники, але ще й письменники. Чи залишається у тебе час на літературу? Чи ти пишеш щось нове зараз?

Останні півроку – ні. Жодної вільної хвилини практично немає. Але, в принципі, весь вільний час, що залишається від цього проекту, я присвячую літературі. Восени мав вільний місяць, працював над великим романом про стосунки між людьми в українському суспільстві на тлі війни та декомунізації – роман у традиціях української химерної прози. І, до речі, якщо хтось не знає: як письменник я пишу під псевдонімом – Олаф Клеменсен.

Олександр Железняк

Фотоальбом “2019/04/16, Київ, Софійський собор. “Passiones/Страсті” – виставка ікон на ящиках від набоїв, присвячена п’ятій річниці початку війни на Донбасі”

Leave a Comment:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Телефон
    +380 66 681 1425

  • Адреса:
    01030, м. Київ, вул. Івана Франка 17В, к.39

© Copyright 2017 ПДМШ