Робота медиків ПДМШ у фокусі статті The Times про Бахмут
«Темряву прорізав спалах блакитних вогнів швидкої, що мчала до поля бою. Коли машина загальмувала, світло вимкнули, і парамедики вистрибнули з неї та схопили ноші, на яких лежав непритомний солдат», — починає свій репортаж із Бахмута кореспондентка The Times Кетрін Філп, розповідаючи про роботу медиків-добровольців.
Як йдеться у статті, навантаження на українське військо змушує його все більше покладатися на допомогу добровольчих неурядових організацій, як-от Перший добровольчий мобільний госпіталь ім. Миколи Пирогова (ПДМШ), для надання медичної допомоги своїм пораненим бійцям. За оцінками західних посадовців, Україна втричі успішніше рятує життя своїх поранених захисників, ніж Росія — свого гарматного м’яса.
«Місяцями лікарі навколо Бахмута лікували здебільшого травми від вибухів і обстрілів під час кривавої артилерійської дуелі по всьому місту. Однак останніми тижнями бойові дії перейшли на рівень окремих вулиць, коли українці та росіяни б’ються лише за кілька метрів одні від одних, часто в сусідніх зруйнованих будівлях, а іноді й за контроль над одним і тим же будинком, що наштовхує на порівняння зі Сталінградом», – йдеться у репортажі.
У листопаді лікарка-ординатор однієї з київських приватних онкологічних клінік Олена взяла відпустку, щоб піти волонтером на передову.
«Коли я побачила, що тут відбувається, моє серце розірвалося. Я вирішила, що не можу залишатися на хорошій роботі з хорошою зарплатою в безпечному місці, коли маю знання, які можуть допомогти врятувати життя наших солдатів».
Не маючи змоги продовжити відпустку, вона звільнилася та перейшла на роботу в колишній цивільний госпіталь у Бахмуті, який працював під ворожим вогнем, доки його не зруйнували російські авіаудари.
Ірина, інтерн-кардіолог із Києва, допомагала евакуювати поранених з Ірпеня та Бучі – столичних передмість, куди росіяни дісталися перед тим, як їх змусили відступати. Те, що вона там побачила, надихнуло її приїхати до Бахмута минулого червня з першою цивільною командою.«В якомусь сенсі [в Києві] було важче, бо ми оперували дітей, яких діставали з-під завалів після бомбардувань. Ми оперували, а навколо нас усе вибухало».
У Бахмуті з евакуацією поранених усе далеко не просто, за словами лікаря-інфекціоніста і терапевта Максима, доцента Харківського національного медичного університету. «Головна проблема – вивезти людей. Це постійні обстріли, стрілянина і бомбардування. І навіть ми є цілями».
Єдина дорога до Бахмута, яку досі контролюють українці, піддається щоденним обстрілам і нападам з боку росіян. Нею доставляють припаси й евакуюють поранених, через що вона стала відомою як «дорога життя».
«Патрік», чий позивний є віддзеркаленням блакитних очей і рудого волосся, звільнився з роботи інтерна-анестезіолога, аби стати добровольцем на східному фронті. «Я великий шанувальник анестезії, вона припиняє скарги», — жартує він чорним гумором бойового ветерана.
Під час своєї першої ротації він був у Соледарі на північ від Бахмута, коли росіяни захопили місто. «Найгірші [випадки] спрямовують до нас – ті, що з найгіршими множинними травмами». Найстрашніше, за словами Патріка, «коли тіло ще живе, а людини вже немає. Ти знаєш, що їх не повернути, але не можеш зупинитися».
Читати статтю повністю на сайті The Times.
