• +380 66 681 1425
  • info@medbat.org.ua
  • 08 Листопада 2019
  • 811
  • 0

Капітан медичної служби Ольга Богомолець: «Я зараз у тому місці, де відчуваю себе максимально ефективною і максимально щасливою»

В останній день жовтня на сторінці Facebook Ольги Богомолець з’явився допис: «Моє нове життя – дисципліноване – починається зарядкою і ранковим шикуванням. А моя нова посада називається заступник начальника мобільного шпиталю у місті Маріуполь. Капітан медичної служби». Під дописом – кілька світлин, на яких, попри камуфляжну форму, безпомилково можна впізнати відому народну депутатку, голову Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я попереднього скликання парламенту.

Можна навіть не читати коментарі під дописом, аби зрозуміти, що багатьох ця новина, м’яко кажучи, вразила, причому позитивно. Зокрема Геннадій Друзенко, голова Наглядової ради Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, написав: «Олю, ну ти даєш! Знімаю капелюха!» У приватному чаті з автором цих рядків він також сказав, що своїм вчинком вона підтвердила, що є справжньою представницею української аристократії.

Для ПДМШ Ольга Богомолець – зовсім не стороння людина, бо є членкинею його Опікунської ради, і добровольчий шпиталь неодноразово отримував її вагому депутатську підтримку. І ми щиро вдячні, що пані Ольга знайшла час, аби дати інтерв’ю своїм «підопічним».

 

Ви підписали контракт із ЗСУ?

Ні. Я перебуваю у відрядженні від Української військово-медичної академії, де я – професор кафедри військової терапії.

Але це була ваша ініціатива, чи вас просто відрядили?

Безперечно, це була моя ініціатива. У мене було бажання їхати на фронт одразу після Майдану. Ще в 2014 році я принесла свій військовий квиток у військкомат, але що робити з резервістами там просто не знали. Згодом пішла до парламенту. Коли вже була народним депутатом, кілька разів писала заяви на міністра оборони з проханням мобілізувати мене, але отримувала відмову. Нарешті, коли я вже склала депутатські повноваження, то отримала зелене світло, але все одно декілька місяців чекала на проходження всіх офіційних інстанцій і отримання дозволів.

Чи можна сказати, що ви зараз служите в армії?

Так: щоденні шикування, обід за розкладом [сміється]. Це для мене не вперше. Справа в тому, що я була лейтенантом медслужби в «Регістрі» МВС України (зараз цього підрозділу вже не існує, він був створений спеціально для надання медичної допомоги в зоні ЧАЄС). У 1992-93 роках як доброволець працювала у Чорнобильській зоні – лікувала й консультувала особовий склад МВС, пожежників і тих, хто працював безпосередньо в Прип’яті на реакторі.. Тоді також була у формі з погонами.

Тобто для мене ця ситуація не є незвичною. Я дуже люблю військову медицину і вважаю, що саме зараз і тут я найбільш корисна та потрібна.

І ваша ініціатива була також не просто піти служити в армії, а саме в зоні ООС?

Звичайно так. Саме на фронт я весь час і просилася.

Коли був ваш перший день на службі?

Наприкінці жовтня. Я тут вже два тижні. Перед тим був тиждень вишколу з організації роботи військових шпиталів та тактичної медицини.

Які перші враження? Чи не важко переносити «тяготи і злигодні військової служби»? Іншими словами, чи часто згадуєте пісню гурту Status Quo «In The Army Now»?

Я взагалі зовсім інакше до цього ставлюся. По-перше, кожна людина визначає для себе певний життєвий шлях. Після абсолютно токсичного часу перебування в парламенті, токсичного перебування у владі потрібно самоочищення. Будь-яке перебування у владі завжди є токсичним, впливає на особистість людини. Для мене теперішня служба – як послух, коли ти був десь там на вершині, а потім залишаєш це все і шикуєшся, прибираєш, миєш. Тобто повертаєшся на землю до нормального життя. Це крім того, що я вважаю, що сьогодні саме тут – на фронті і в прифронтових зонах – я можу найбільше зробити для людей – і не тільки для військової медицини.

Власне, зараз я виїжджаю до Волновахи, де на базі Центральної районної лікарні консультуватиму цивільне населення, а потім прочитаю лекції для всіх сімейних лікарів району щодо ранньої діагностики онкологічних захворювань. Отже, намагаюсь повною мірою застосувати всі свої знання, свій бекґраунд, усе те, що я вмію робити найкраще. Керівництво госпіталю мене підтримує і намагається максимально використати мій потенціал, аби, зокрема, налагодити гарні стосунки і з населенням, і з владою, якнайкраще реалізувати все, що я вмію, все, чому я навчилася раніше. Таким чином, крім суто військового аспекту роботи заступником начальника госпіталя, я ще й продовжую роботу з допомоги цивільному населенню, що, на мій погляд, дуже важливо.

Як вас прийняли колеги по госпіталю? Все-таки, Ольга Богомолець – це ім’я.

Вийшла перед строєм на ранковому шикуванні. Віддала честь командиру. Командир представив і попросив особовий склад прийняти в свою команду. У нас класний командир – бойовий.

Ну, може, ви відчули до себе якесь особливе ставлення – особливо приязне або навпаки?

Люди дивуються. Дивляться на мене і не можуть зрозуміти, що я тут роблю? [сміється]. Бачу таке в їхніх очах. Я живу безпосередньо в лікарні, в палаті. У цій палаті у мене проходять наради. Зараз, власне, ми, окрім роботи, ще й готуємось до святкування річниці госпіталю. Намагаємося залучити якнайбільше гуманітарної допомоги, аби ще полегшити життя і пацієнтам, і особовому складу. Використовую всі свої попередні напрацювання для того, щоб максимально допомогти госпіталю.

Ви є членкінею Опікунської ради ПДМШ. Допомагали нам, коли були народним депутатом, головою парламентського Комітету з питань охорони здоров’я. Чи допомагатимете нам і надалі – якщо не в силу своєї службової компетенції, то в силу свого авторитету?

Звичайно допомагатиму! До речі, нещодавно, коли була «на передку», зустрічалась зі співробітниками ПДМШ, які перебувають ближче до лінії фронту. Безперечно, завжди допомагатимемо, чим зможемо.

У цьому місяці ми також плануємо спільні навчання і злагодження з одним із бойових підрозділів з питань евакуації на першому рівні. Займаюся координацією і цих питань.

Як людина, яка не раз співала разом з вами гімн України на Майдані, не можу не запитати: чи залишається у вас бажання і можливість співати на новому місці служби? Я маю на увазі співати не самій собі, а іншим, адже ви це робите професійно.

Ні, тут ніхто про це не знає.

Як це?

Ну, не знають, що я ще й професійно співаю. А я цього не афішую. Гадаю, ще не час знову дивувати колег [сміється].

Якщо серйозно, то зараз є дуже багато роботи. Є не тільки хворі, але й поступлення поранених. Треба думати і планувати, як готуватися до річниці, адже підтримка бойового духу особового складу є не менш важливою, ніж медичне забезпечення госпіталю. Ну, і як зробити, щоб на Новий рік і Різдво пацієнтам шпиталю було затишно. Якщо зараз не подумати, потім може бути пізно. Грошей на це не виділяють, тому треба шукати варіанти і можливості. Тож шукаю, тому зараз не до співу.

Насправді я відчуваю величезну внутрішню сатисфакцію: ти робиш те, що потрібно, і саме там, де це потрібно. От я зараз у тому місці, де відчуваю себе максимально ефективною і максимально щасливою. І максимально реалізованою.

Олександр Железняк

(Усі світлини зі сторінки Ольги Богомолець у Facebook)

Leave a Comment:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Телефон
    +380 66 681 1425


© Copyright 2017 ПДМШ