• +380 66 681 1425
  • info@medbat.org.ua
  • 14 Березня 2019
  • 1530
  • 0

Від Попасної до Новотроїцького з усіма зупинками – зустрічі з медиками ПДМШ на сході напередодні Дня українського добровольця

Позавчора голова Наглядової ради Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова Геннадій Друзенко здійснив поїздку вдовж лінії фронту, аби привітати з Днем українського добровольця медиків шпиталю, які працюють у поточній (уже 48-й!) ротації на сході України, обговорити з ними їхню роботу.

Був запланований такий маршрут вояжу: Попасна (Руслан Тишко) – Троїцьке (Станіслав Щербина та Сергій Лазаренко) – Авдіївка (Вадим Козловський та Максим Кучерявий) – Красногорівка (Дмитро Шипік і Володимир Любивий) – Мар’їнка (Ігор Писарчук і Володимир Гаврищенко) – Тарамчук (Микола Коломієць) – Новотроїцьке (Олег Зіневич, Юлія Артеменко та Іван Ожог).

Життя внесло до цього плану невеличкі корективи. Зустріч зі Станіславом Щербиною та Сергієм Лазаренком відбулася в попаснянській лікарні, куди вони привезли хворих військовослужбовців, тож Троїцьке оминули. Решта маршруту була виконана.

Не обійшлося без пригоди. У темний час доби в “сірій зоні” GPS-навігатор (мабуть, остаточно втративши здатність розрізнювати дороги і напрямки в Україні) завів нас у поле, з якого наш позашляховик витягла санітарна машина ЗСУ.

Під час зустрічей усім медикам-добровольцям ПДМШ ставили три запитання: (1) Коли, як і чому ви стали добровольцем? (2) Чи “затягує” добровольча діяльність? (3) Про що ви мрієте?

Ці міні-інтерв’ю з кожним пироговцем проводили окремо, аби у них не було спокуси просто повторити відповідь попередника. Хтось відповідав стисло, інші – розлогіше. Що стосується третього запитання, відповіді на нього були передбачуваними, але хотілося почути їх у формулюванні тих, хто, можливо, і “стомився від війни”, але не перед телевізором на дивані. А ось друге запитання вразило майже одностайністю відповідей та їхньою емоційністю: “Так, затягує!”

Вітаючи усіх наших побратимів і посестер у ПДМШ – та й усіх українських добровольців! – надаємо слово тим, хто сьогодні на сході України рятує життя і здоров’я захисників Батьківщини на фронті та їхніх цивільних співгромадян. Ці люди з власної доброї волі залишають свої затишні домівки, свої родини, свою улюблену роботу і на місяць (а потім ще і ще) їдуть туди, де є мінімум асфальту і максимум зручностей на подвір’ї сільської хати. І так, там стріляють. Низький їм уклін!

Інтерв’ю наведені у хронологічному порядку їх проведення.

Руслан Тишко, хірург-проктолог, заступник головного лікаря з хірургічної допомоги Київської міської клінічної лікарні № 18. У ротації ПДМШ вперше.

(1) Декілька чинників. По-перше, було бажання оцінити, чого вартий сам. Бо тут є робота, і тут треба бути. Мова не йде про пошук адреналіну. Це – питання реальної оцінки твоїх навичок і знань, реальних цінностей твоєї життєвої позиції. Бо, мабуть, набагато легше казати, що ми, українці – героїчний народ, сидячи біля телевізора.

Ще з Майдану, з початку війни я, як міг, так би мовити, “без відриву від виробництва” намагався щось таке робити. Наша лікарня була найближчою до Майдану під час Революції гідності, і ми там, весь колектив, готувалися до можливого масового поступлення пацієнтів. І це спрацювало в найтрагічніші дні.

(2) Майже половина ротації вже минула. Відчуття: я тут справді потрібен: є попит на мою роботу, практичне застосування моїх знань, реальна допомога моїм колегам-лікарям, задоволення певних потреб хворих. Тобто вважаю, що моє рішення поїхати на ротацію було правильним. І є таке відчуття, що ця ротація – не остання. Бо ця ситуація не зникне ні за місяць, ні за півроку. І люди тут намагаються жити нормальним життям у ненормальних умовах.

(3) Мрію, щоб колись це скінчилося так, як цього хоче більшість українців: аби Україна відновилася у своїх кордонах, повернулася наша земля. І щоб люди нарешті визначилися, з якого боку кордону вони хочуть жити, яку країну будувати.

Станіслав Щербина, реаніматолог, завідувач відділенням реанімації обласної лікарні у м. Сміла (Черкаська обл.). Третя ротація в ПДМШ.

(1) Перша моя ротація в ПДМШ була в 2016 р. Але добровольцем намагався стати ще в 2014 р., коли подав заяву до військкомату. Якби мене тоді взяли, мабуть, був би вже у якомусь котлі. Про ПДМШ випадково дізнався з його сайту, а потім прийшла рознарядка до лікарні, і я записався.

(2) Добровольча діяльність затягує. Це складно пояснити словами. Коли в’їжджаєш у зону бойових дій, коли бачиш побратимів, виникають почуття, які неможливо описати.

(3) Мрію, щоб Україна була незалежною, щоб був мир. Щоб хлопці, які полягли, полягли не марно.

Сергій Лазаренко, ортопед-травматолог поліклінічного відділення ТМО Михайлівського району Запорізької області. У ротації ПДМШ вперше.

(1) Я 13 років прослужив в армії, звільнився на початку 2018 р. Чотири роки моєї служби припали на час проведення АТО, але я там так і не був, бо у мене завжди виникали певні розбіжності із замполітами. Мене просто не пускали в АТО незважаючи на мої рапорти. Коли я звільнився, пройшов спеціалізацію з травм і вже працював, хотів поїхати добровольцем одразу, але вийшло лише за рік після звільнення з армії.

Про ПДМШ я думав давно, ще коли служив. Про добровольчий шпиталь знав з Інтернету, а крім того одна з моїх колег по службі стикалася з ПДМШ в зоні АТО. Тобто ідея була – потрапити в зону АТО через ПДМШ.

(2) Щодо того, чи затягує діяльність добровольця – мабуть, так. Є таке. Думки, що я це роблю востаннє, немає. Із самого почаку, коли я сюди їхав, планував, що їду на дві ротації. Так і домовився з головним лікарем у Запоріжжі. Можливо, залишуся ще на місяць в медеваку, хоча, чесно кажучи, хотілося б потрапити в госпітальну ланку, бо моя спеціалізація для медеваку трохи не та. Є правило “золотої години”. Тут до лікарні їхати півгодини, а за цей час усе може помінятися, і в лікарні вже нічого не вдіють, якщо на шляху евакуації не буде саме того, хто зможе довезти пораненого.

(3) У мене специфічні політичні погляди. Не буду застосовувати нецензурну лексику, тому скажу так: хочу щоб у нас в країні все помінялося з ніг на голову, війна закінчилася, Україна відновилась у колишніх кордонах, і настав просто мир. Я не обмовився, сказавши “з ніг на голову”, а не навпаки. Бо нам потрібен різкий струс. Потрібно все міняти. Звісно, дещо змінюється: до війська приходять молоді офіцери, а ті “товариші”, які сиділи й чекали на війну, дякувати богові, ідуть на пенсію. Залишаються молоді толкові офіцери, які, сподіваюся, зможуть принести в армію те, що там має бути.

Те, що Україна досі існує, – виключна заслуга добровольців. Моє особисте переконання: коли це все почалося, в ЗСУ сиділи люди (можливо, так було тоді, а зараз – уже інші), які іноді просто ссуться прийняти законне рішення. Тобто у статуті написано, як треба робити, – так і треба було робити, наприклад у Криму. І я їх розумію, бо у нас така система влади, за якої ти щось зробиш, правильно зробиш, але все одно покарають, якщо щось не так. Тож моє переконання: в тому, що вдалося зупинити це незрозуміла мудаччьо, яке лізло й лізе сюди до нас, максимальною є заслуга добровольчих батальйонів. Упевнений, ніхто не очікував, що попри всі перешкоди, відсутність нормальної зброї добровольці просто стануть і будуть ледь не “лопатами відстрілюватися”. Покладуть багато життів, але створять такий спротив, щоб стало зрозумілим: не можна сюди лізти.

Максим Кучерявий, водій-парамедик, приватний підприємець у сфері харчування із Павлограда (Дніпропетровська обл.). Шоста ротація в ПДМШ.

(1) Як доброволець я на війні з 2014 р. Пішов до ПДМШ, бо вже “набігався” зі зброєю. Чому став добровольцем? Навіть не знаю, як відповісти. Після збитого “ІЛа” з нашими десантниками не міг залишатися вдома, як більшість моїх друзів. До армії йти не хочу, бо там постійний ідіотизм: носити кругле, катати квадратне. Крім того, як доброволець я відчуваю певну свободу дій: місяць побув на ротації, а як вдома є справи, їдеш додому.

(2) Чи затягує? Так, відносно. Ця ротація – точно не остання у мене. Майже впевнений, що залишуся на наступну.

(3) Про мрію не готовий відповісти. Хіба, само собою, щоб те Х-ло здохло.

Вадим Козловський, хірург, заступник головного лікаря Смілянської центральної районної лікарні (Черкаська обл.). Шоста ротація в ПДМШ.

(1) Добровольцем я став через те, що вихований за принципом: “Можеш – роби”. До війська мене не взяли за станом здоров’я. Про ПДМШ дізнався з офіційного листа, який прийшов на лікарню, і в червні 2016 р. поїхав на свою першу ротацію. Маю до ворога й особистий рахунок: у Дебальцевому загинув родич моєї дружини – він був у добробаті.

(2) Дуже сильно затягує. По-перше, тут відносини зовсім не такі, як там, на мирній території. Тут немає сірого кольору: або чорне, або біле. Ми тут усі друзі. Ніхто нікого не підсиджує, ми не конкуруємо – лише допомагаємо один одному. Це дозволяє викладатися і працювати з бажанням. І виникає бажання приїхати ще.

По-друге, є таке поняття: “підсісти на війну”.

(3) Мрію, щоб настав мир. Дуже хотілося б стати на кордоні та, грубо кажучи, помочитися на той бік. Так, наче написати: “Руїнами Кремля задоволений”. Тобто мир, але не за будь-яку ціну. На поступки йти не можна – ні з терористами, ні з агресором. Бо буде, як з Кримом: поступився чимось без бою – вони полізли далі. Поступки вони тлумачать як твою слабкість, і це їх тільки заохочуватиме. У них є свої плани, і вони їх реалізовуватимуть. Тому тільки жорстка відповідь окупантам може привести до бажаних нам результатів.

Володимир Любивий, фельдшер невідкладних станів, працює на швидкій допомозі в Сумах. Третя ротація в ПДМШ.

(1) Хочу допомогти нашій армії, українським бійцям якнайшвидше перемогти ворога. Добровольцем став у вересні 2017 р. в ПДМШ.

(2) Ротації затягують. Повертаюсь додому і знову хочу сюди, тож за якийсь час повертаюся на ротацію.

(3) Яка мрія… Якнайшвидше одержати перемогу, щоб наша Україна стала вільною від ворога.

Дмитро Шипік, водій швидкої допомоги в Сумах. Третя ротація в ПДМШ.

(1) На ротації ми їздимо разом з Володимиром Любивим. Чому став добровольцем? Просто так вирішив. Не знаю, щось таке усередині.

(2) Ця діяльність затягує, хочеться продовжувати.

(3) Мрія? Та щоб війна скінчилася!

 

Володимир Гаврищенко, приватний підприємець у сфері торгівлі, Київ. Третя ротація в ПДМШ.

(1) Давно хотів стати добровольцем. Не знаю як це пояснити. Поклик душі?

Один з моїх знайомих був на ротації в ПДМШ. Він мені розповів про шпиталь, і я також подав заявку і в червні минулого року поїхав.

(2) Затягує. Думаю про це постійно, коли вдома, у Києві. Зідзвонююся і з Ванею Ожогом, і з Олександром Гагаєвим. Чекаю наступної поїздки.

(3) Мрію, щоб Україна перемогла.

Ігор Писарчук, лікар швидкої допомоги в Скадовську (Херсонська обл.). Дванадцята ротація в ПДМШ.

(1) Дуже складне питання – як і чому я став добровольцем. Багато хто мене не розуміє, але я й не намагаюся комусь щось пояснити.

Я – професійний військовий. У 1989 р. закінчив військово-медичний факультет, дослужився до капітана, але зрозумів, що це не моє – усі знають, що таке “совкова” армія в радянські часи. І я з великими правдами й неправдами звільнився з тієї армії.

А тепер, коли у нас в країні сталася ця біда, просто соромно залишатися вдома. Соромно за кимсь ховатися, адже колишніх офіцерів не буває.

Я два роки “рив землю носом”. Мені пропонували підписати контракт, причому не сюди, а в Одеську чи Дніпропетровську область. Хлопці, я не хочу бути військовим! Я хочу допомагати, якщо в мені є необхідність, тут. І раптом нам приходить документ з Херсону про можливість взяти участь у ПДМШ. Я здзвонився із Сашею Гагаєвим, і… був удома лише чотири з останніх 16 місяців.

(2) Чи затягує? Не те слово! Їдеш додому і вже з потяга чи автобуса телефонуєш: “Хлопці, як ви там? Нічого не сталося?” Затягує так, що не можу передати.

(3) Кажучи з висоти мого віку, тут на фронті дуже багато дітей 18, 19, 20 років. Вони – діти за віком, але не за своєю психологією. Я просто не хочу їх тут бачити. Вони не цим мають займатися. Вони повинні вчитися, прославляти Батьківщину спортивно, економічно, культурно, а не бути тут. І я хочу, щоб це нарешті скінчилося, щоб їхня психологія стала на місце – не залишилася зламаною, покаліченою, і щоб вони вели нормальне життя. Бо зараз вони з автоматом поводяться краще, ніж з ложкою чи виделкою.

Але коли я кажу, що хочу, аби це нарешті скінчилося, я не маю на увазі за будь-яку ціну, бо краще день прожити левом, ніж усе життя – зайцем.

Микола Коломієць, фельдшер екстреної медичної допомоги, смт Царичанка (Дніпропетровська обл.). Четверта ротація в ПДМШ.

(1) Добровольцем став за покликанням. Раніше поїхати не міг, бо дитинка була мала – народилася саме 2014 року. А потім сидів, сидів і не стерпів. Ходив до військкомату – не взяли, сказали, що старий. Став шукати в Інтернеті, знайшов сайт ПДМШ. Оптимальний варіант.

(2) Ця діяльність дуже затягує. Дружина вже каже, що більше не відпустить, але я хочу ще поїхати. Хвилюється, аби в подолі нічого не приніс (сміється). Через війну також хвилюється. Матері кажу, що їду у відрядження чергувати у військовому госпіталі.

(3) Мрію, щоб скінчилася ця війна. Як? Тільки нашою перемогою!

Іван Ожог, водій-санітар / координатор груп медевакуації, заступник виконавчого директора БО “БФ “ПДМШ ім. Миколи Пирогова”. Чотирнадцята ротація в ПДМШ.

(1) Після того, як мій бізнес з початком війни став занепадати, я шукав можливості поїхати на схід – хотів сам в усьому розібратися. Але в армію на контракт іти не хотів. У 2016 р. мій кум, який тоді воював у батальйоні “Дніпро-1”, познайомив мене з Олександром Гагаєвим, і у вересні 2016 року я поїхав на свою першу ротацію та одразу залишився на другу й частково на третю.

(2) Добровольча діяльність дуже затягує. Зараз навіть не уявляю собі, як без цього всього жити.

(3) Мрію, щоб війна закінчилась нашою перемогою. Інших варіантів немає.

Юлія Артеменко, санітар, волонтер 39-ї Жіночої сотні, Кривий Ріг (Дніпропетровська обл.). За освітою – вчитель історії. П’ята ротація в ПДМШ.

(1) Волонтерю з 2014 р., з початку війни. Їздила на фронт з волонтерськими вантажами. Що мене спонукало? Не могла сидіти вдома. Мабуть, коли в країні таке відбувається, усидіти неможливо.

(2) Діяльність добровольця затягує. За час війни я встигла поволонтерити, попартизанити зі зброєю, і для мене, як і для всіх, хто це пройшов, світ є чорно-білим, не сірим.

(3) Мрію про перемогу і спокій для країни.

Олег Зіневич, лікар невідкладних станів на Станції швидкої медичної допомоги Державної наукової установи “Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини” Державного управління справами (“Дуся”). П’ята ротація в ПДМШ.

(1) Медиком-добровольцем я став ще під час Революції Гідності – у січні 2014 р. мав відпустку і майже всю її провів на Майдані, на третьому поверсі Будинку профспілок, де був наш медпункт.

Про ПДМШ я дізнався через Інтернет, хоча з Геннадієм Друзенком і його дружиною Світланою, як виявилося, я бачився ще під час Майдану.

(2) Чи затягує мене ця діяльність? Не знаю, хоча я вже вп’яте на ротації. Про це починаєш думати тільки після того, як повертаєшся додому. Проходить якийсь час, і в душі виникає бажання поїхати знову. Але я не впевнений, скільки разів ще їздитиму.

(3) У цей момент не маю жодної мрії. Просто роблю свою роботу. Я знаю, що повинен цей місяць відбути на ротації, упоратися з роботою. Потім повертаюся додому, де на мене чекає праця. Тобто 30 чи 31 числа повертаюся до Києва, а 1 числа наступного місяця включаюся в трудові будні.


Фотоальбом “2019/03/12, Попасна – Авдіївка – Красногорівка – Мар’їнка – Тарамчук – Новотроїцьке. Привітання медиків ПДМШ на ротації з Днем українського добровольця”

Leave a Comment:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Телефон
    +380 66 681 1425

  • Адреса:
    01030, м. Київ, вул. Івана Франка 17В, к.39

© Copyright 2017 ПДМШ