• 0800334903
  • info@medbat.org.ua
  • Код ЄДРПОУ / USR Code 39932886
  • 04 Січня 2023
  • 203
  • 0

БАНЗАЙ: Нам треба боротися тут, щоб там не було війни

Ігор Шапарь, 53 роки, позивний “Банзай”,  ІТ директор ПДМШ

До ПДМШ Ігор працював у американської компанії Nakivo Backup and Replication, продавав програмне забезпечення, вів справи з ключовими клієнтами від Аляски до Гонконгу (до березня 22-го року). В кінці лютого став до лав Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова.

“У перший день великої війни в мене була запланована презентація для клієнта, я прокинувся вранці від того, що хиталося ліжко, поруч з будинком працювало українське ППО. Розплющив очі і подумав: що ж робити, війна війною, а клієнти клієнтами. Поїхав в офіс на Подолі ввечері, бо в американців зміщений часовий пояс. Як зараз пам’ятаю: о 9-й вечора домовився про продовження ліцензії на софт, а вони такі “у вас же там війна”. Опісля поїхав до своєї дівчини, на Солом’янку. Думав, що зранку потраплю додому… Доїхав Арсенальною на метро, а далі руху нема. Хотів таксі піймати, а на вулиці нічого не ловиться взагалі. Дзвоню Вітулі і кажу: “я повертаюся до тебе”. Додому я потрапив лише через кілька місяців.

Пішли ми якось по продукти, піднімаємося до Повітрофлотського проспекту і раптом чую постріли з купнокаліберного, чергами. Я її під руки і в двори, кажу: “туди не підемо, там шумно”. Після цього зрозумів, що повномасштабна війна вже в Києві, стріляють, треба щось робити. Зателефонував товаришу Андрію Боєчку, він з ініціативною групою якраз зайшли в КМДА на охорону адмінбудівлі. Їх потім замінило СБУ, активісти ж поїхали в офіс до Андрія і організували центр спротиву, гуманітарний штаб “Мураха”. Товариш покликав до себе. Збирали волонтерку, допомагали військовим, цивільним, тим, хто вийшов з оточення, з-під окупації з північних кордонів. Андрій попросив зайнятися сайтом, сторінкою у фб, вести облік на складі. Кажу: “Андрюха, я хочу м*cкалів вбивати, який склад?”.

До повномасштабного вторгнення більше року знав Олексія Пуху (ветеран ПДМШ від 2014-го року); познайомилися на одному заході, потім вже разом їздили на стрільби в Бровари. Зв’язався з Олексієм, він вивіз сім’ю у безпечніший регіон і повернувся до Києва. Вони з Буйволом приїхали до мене, поки спілкувалися, з’явилася потреба забрати автівку у Білій Церкві, і вони мені кажуть: “ну шо, поїхали?”, так ми й поїхали. І я не повернувся більше в той центр спротиву “Мураха”. Все, що треба, пообіцяв доробити, там залишилася працювати моя Віта, досі допомагає”, – розповідає “Банзай”.

З кінця лютого для Ігоря розпочалася безперервна ротація в ПДМШ. “Банзай” вільно володіє англійською через специфіку роботи, колись володів турецькою. У Білу Церкву якраз приїхали англомовна лікарка Канада (Олена, росянка, давно живе в Канаді), пізніше доєдналася теж англомовна медикиня Енн з Канади. Ігор почав з ними працювати на швидкій в перебігу Київської кампанії: Ірпінь, Буча, Гостомель, Мощун. В якості водія-перекладача. Було досить багато роботи: вивозили цивільних, поранених, розвозили по київських лікарнях. Евакуювали і тих, кому треба було виїхати.

“Коли фронт зовсім відійшов від Києва, роботи стало менше. Наприкінці квітня, саме на Пасху, я з ПДМШ вирушив на Схід. Спочатку пироговців спрямували у Мирноград Донецької області. Це таке зовсім депресивне містечко. Потім ПДМШ переїхав до Бахмута, я працював на “довгому плечі евакуації”. Ми вивозили дуже тяжких поранених з Бахмута до Дніпра, в лікарню Мечникова. Якщо це були діти – то до Центральної дитячої клінічної лікарні. Потім пункт евакуації з’явився ближче. Возили також до Києва, вивозив цивільних у Кривий Ріг.

Тут було вже цікаво працювати. В моєму екіпажі був Мартін з Великобританії і «Німець», наш одеський хлопець, він декілька років відпрацював в Німеччині і повернувся сюди. Мартін зовсім не схожий на наших людей: чоловіку 64 роки, 17 років прослужив у Австралії, у підводному спецназі їхньої армії. Дуже цікаві речі розповідав. Пізніше виявилося, що це не його війна, допрацював до кінця ротації і поїхав.

Один раз у травні під час евакуації пораненої дівчинки ми потрапили під гради. Трапилося це вночі, виглядало наче гігантська зварка біля авто. Перший пакет прийшов метрів 300 від машини. Я зупинився, щоб зрозуміти, в яку сторону йде обстріл: на нас чи поза нами, щоб далі їхати чи тікати. Наступний пакет ліг за 150 м, аж будку захитало, я розвернувся і гайда звідти. Їхав уже не основними дорогами, які обстрілювалися, а через села у Дніпропетровську область. Дорога, темрява, десь друга ночі. На той час – незрозумілі блокпости, якісь люди зі зброєю. Мартін блював всю дорогу, поруч зі мною сиділа бабуся пораненої дівчинки, якій вісім років. Літня жінка лякалася і сповзала під бардачок в автівці. На одному з блокпостів мені наказали вийти зі швидкої. Я вийшов, мене сліплять прожектором, бачу, що один зі зброєю, інший теж. Скільки їх там далі в темряві – невідомо. Питають: “Шо везеш?!”, кажу: “Поранену дівчинку, давай поговоримо ще хвилин п’ять, і ти візьмеш на себе її смерть”. Каже: “Ну ладно, проїжджай”. Сів спокійно і поїхав. Потрапили в Дніпро під ранок, вивантажили дівчинку, Мартіна, прибирали машину. І назад до Бахмута,” – видає пережиті емоції “Банзай”.

Ігор розповідає, як колись вивозив цивільних. Каже, що телефонувала жінка, що в неї батько лежачий і мати лише сидіти може, в Бахмуті. Треба вивезти, а ніхто не хоче. На той час добровольці ПДМШ вийшли з Бахмуту, то він з Добропілля 80 км їхав до стареньких. Піднявся, виніс діда, бабусю, там четвертий поверх без ліфту; їхні речі, речі тої жінки в тому ж будинку, з іншої квартири. Тоді поїхали на Кривий Ріг. Віддав їх родичам. За день намотав понад 980 км. Сміється, бо “вночі повернувся на базу, дивлюся, вікно горить, постукав тихенько, щоб всіх не будити, кажу: “Бо, привіт, це Банзай приїхав!”. А вони погасили світло і не відкривають, стукаю в двері – ніякого руху”. Налякав охорону: вибігли на поріг з усією наявною зброєю…

“Коли закінчилася травнева ротація, я вирішив – ну як я кину це все? Що я буду вдома робити? Знову працювати як раніше? Я вже так не зможу. Як я буду людям в очі дивитися? Залишився тут. Готовий був далі працювати водієм. Коли були в Бахмуті, не було інтернету, знайшов вайфай, роутер, трішки попрацював; вправляюся з усім тим, що вставляється в розетку. Геннадій (Друзенко, керівник ПДМШ) якось сказав: «Тебе використовувати в якості водія – то все одно, що забивати мікроскопом цвяхи. Давай ти будеш працювати з усім, що в нас пов’язано з ІТ». Тож тепер займаюся обліком палива, працюємо з товаришем над програмою обліку всього складу. Хочемо ще запустити інтерфейс лікаря для ведення статистики пацієнтів. Це полегшить роботу медикам, можна якісніше аналізувати отримані дані. Встановлював старлінки, щоб зв’язок був постійний для пироговців”, – аналізує свою роботу ІТ директор ПДМШ.

В серпні-вересні медики-добровольці почали працювати із батальйоном спецпризначення “Дике поле”, що готувався звільняти Харківщину. Аби організувати нову локацію, “Баназай” поїхав туди вже як її очільник.

“Під час звільнення Харківщини ми там безпосередньо брали участь у наступі: в селі Чепіль приймали поранених, потім поїхали в Нову Гусарівку, далі – в Грушівку біля Куп’янська. В мене там на Харківщині родичів багато, заїздив до свого дядька у Донець, зустрів двоюрідного брата в Андріївці. Після Харківщини вже котру ротацію на Донеччині. Допомагаю заступниці медичного директора “Лані” видавати-приймати майно, вести облік, на цю ротацію ще й очолив охорону евакуаційних бригад.

Взагалі то, я такий собі “айтішнік”, я коли стріляю – то не промахуюся (сміється). Ще у радянській армії служив у ракетних військах стратегічного призначення, охороняли ракетні комплекси у Білорусі. Маю досвід зачистки лісу, обладнання захисних інженерних споруд, окопів, багато стріляли.

Морально мені нормально. Вмію вчасно переключатися. Я розумію, що тут війна. У Києві, Дніпрі – війни немає. Коли приїжджаю туди, деякі хлопці кажуть: “От, війни нема, ніхто про це не дбає…”. Нам треба боротися тут, щоб там не було війни. З моїх друзів одиниці пішли на фронт, дехто поїхав закордон. Не засуджую, розумію. Переключатися допомагає медитація. Свого часу багато займався східними єдиноборствами. Тут не вистачає зброї (сміється). Хочеться більше.

Я постійно думаю про безпеку наших лікарів, шукаю варіанти як її підсилити. У супроводі лише психологічно можемо допомогти. Коли ти зі зброєю в машині, лікарям трішки спокійніше. Під час екстремальної ситуації можемо давати вказівки, як себе поводити і що робити. Але реально захистити одній озброєній людині складно. Вже не кажу про обстріли з артилерії – тут ніхто не допоможе, хіба скомандувати, щоб лишили машину і вчасно десь сховалися у найближче укриття. Або газуєш — і в перед, або розвернутися і тікати з місця обстрілу. Важливо розуміти, що і коли варто робити.

ПДМШ стало для мене сім’єю. Я розлучений, старша донька вже заміжня, а молодша з мамою в Швейцарії. В мене є до кого повернутися, мене чекає Віта. З пироговцями я проводжу більше часу. Є ті, хто постійно тут: “Бо”, “Базука”, “Єнох”, “Пух”, “Буйвол”, Геннадій, “Лана” (позивні та імена добровольців ПДМШ) – це вже дуже близькі друзі.

В ЗСУ дуже багато нюансів, може попастися командир-самодур, тобі доведеться підкорюватися наказам, виконувати не завжди адекватні команди. В ПДМШ нема такого. Тут адекватне керівництво, якщо тобі щось не подобається – ти завжди можеш про це сказати. Якщо аргументуєш – можна змінити рішення. Мені здається, що тут грамотно налагоджені всі процеси. Я це бачу, бо теж допомагаю приймати деякі рішення на основі цифр, фактів.

Як доброволець, в ПДМШ ти корисний країні. Твоя робота на фронті – то вклад в нашу Перемогу. Якщо хочеш бути корисним – приїжджай сюди, ставай частиною команди ПДМШ. Навіть якщо ти не медик, от я – не медик теж. Але я знайшов свою нішу тут. Сподіваюся, що роблю відчутний вклад в ПДМШ, бо ми змогли перетворити початкову діяльність у чітку структуру, ефективно використовуємо наші сили на кожній локації, спрямовуємо донати і обладнання чітко за потребами. Забезпечення не береться з повітря, нам не платить держава — нас підтримують благодійники і небайдужі люди з усього світу. Я веду статистику, звітуємо перед ними. Той же Мартін, з яким я працював у травні, став для нас волонтером. Недавно від нього прийшла машина із зимовим одягом для пироговців. Ми зробили перелік необхідного і надіслали в Британію: що нам конкретно треба, а що не варто надсилати. Мартін на місці зібрав приблизно 50 тисяч фунтів, купив дві автівки для ПДМШ. Привіз нам два генератори, підібрав саме потрібні. Він також допомагає з апаратурою, консультуючись з нашими лікарями.

Я часто думаю, коли ж буде Перемога? Мені здається, це залежить від того, який сенс ми вкладаємо в це слово: коли звільнимо Україну до кордонів 1991 року? Мабуть, ні. Це ще не Перемога. Напевно, коли ми знищимо в собі отого м*скаля і збудуємо нову Україну. Тому Перемога буде не скоро. Що я б я зробив після завершення бойових дій? Складне питання. Хочеться приймати участь в розбудові держави.

З “Диким Полем”, коли жили в підвалі на Харківщині, у приміщенні фельдшерсько-акушерського пункту, там не було світла, води, тепла… Підвал, пісок, каремат, спальник. Все. Я думав про те, що хлопцям в окопах ще тяжче. І що наше місце – то ще «готель Каліфорнія» порівняно з передком. Це допомагає дуже. А ще стає легше, коли повертаєшся до Києва, хоча б на тиждень, трішки перезарядитися, зустрітися з дітьми, друзями, допомагаю мамі, проводжу час зі своєю дівчиною”, – “Банзай” продовжує посміхатися, перебираючи набої…

 

  • Телефон
    0800334903


© Copyright 2017 ПДМШ