• 0800334903
  • info@medbat.org.ua
  • Код ЄДРПОУ / USR Code 39932886
  • 14 Січня 2023
  • 1782
  • 0

Сойка: «Моя ціль – рятувати життя»

Сойка, 27 років, медична сестра, доброволиця ПДМШ зі Львівщини.

Ми спали, ми нічого такого навіть не могли передбачити. Це було 5 січня, 4:08 година. Я чую крізь сон наростаючий гул, секунди три-чотири, мозок стискається, панічний страх, серце збивається. Я наче ще сплю чи вже не сплю. І потім крізь мої відкриті очі бачу як вилітає рама з вікном повністю, починає сипатися скло, летить штукатурка зі стін, все падає… І ця картина на дотепер перед очима, мені здається, що вона буде до кінця життя зі мною. Бо це дійсно було страшно.

Нині я дуже реагую на звук, сняться постійно кошмари, ті прильоти, що стріляють, постійно десь тікаю… Ви собі уявіть, коли ти вдома і тобі приснився страшний сон, ти прокинувся: «А, ти вдома», – легше стає. А тут сплю і бачу ті ракети, все літає, падає, я просинаюся і розумію, що воно за вікном далі все грохоче: виходи, приходи. І тобі складно зрозуміти, де сон, а де реальність.

На звуки стала гостріша реакція, всередині все стискається, повертаються оті емоції. Сказати, що прям я зрозуміла, що там могла померти – то ні. Що то прям диво було, та ні. Ти чуєш звук і готуєшся, що тобі у вікно щось влетить, що треба буде втікати. Тобто ти весь час напоготові.

Переживаю, мені страшно частково. Але воно десь залишається в стороні, я знаю, що маю працювати. Коли ми працювали на Бахмуті, там же постійно стріляють, все труситься, проте я того не чую. Тобі привозять пораненого і ти робиш все, щоб його врятувати.

Я приїхала сюди чітко знаючи, що маю рятувати людей. Розуміла, чого тут очікувати, що може трапитися. Працюємо, готові до всього (посміхається). Кожна людина реагує по різному, хто як налаштований, в кого яка психіка.

Коли до нас привозять поранених військових, вони навіть не кричать від болю. Видно, що їм болить. Але вони такі «так, мужики, ми до останнього боролися, ми пройшли», або такими матюками кажуть десятиповерховими на окупантів, або коли привозять двох чи трьох, то по позивному «ти (позивний), ти там живий, ти бачив як ми їх «замочили»?!». В одного відірвана рука, в іншого все в осколках, але вони один до одного гукають на позитиві. Видно, що біль нестерпний, вони могли стікати кров’ю, але вони такі щасливі, що живі і вдалося знищити ворога.

Я думаю, що буде важко. Коли закінчиться війна, коли ми це все переживемо, буде військовим дуже важко. Насамперед може бути складно з тими людьми, які не були на війні. Думаю, нас (військових і добровольців) будуть знецінювати. Ми до того вже готові. Допоки ми в формі, доки йде війна, доки ми тут, доки ми захищаємо, так «ви класні, ви наші герої». Потім воно забудеться, і буде «ти хто такий, чого ти тут став». Будуть знецінювати військових. По друге, буде важко на психологічному рівні, бо тут ми звикли бути весь час у стресі, напоготові. Коли ти приїжджаєш із ротації додому, спочатку не розумієш де ти, що з тобою відбувається. Ти наче в іншому вимірі. Потім ти ніби трішки вливаєшся, але тобі бракує отого постійного адреналіну, твоєї роботи. Моя ціль завжди була рятувати життя. І мені того бракує в тилу.

Буде важко рідним військових, хоч їм і зараз важко. Треба інакше пристосовуватися жити в родині. Треба буде психологів, багато психологів. Можливо, декому і обійдеться. Але мені здається люди, які були на передових, в найпекельніших точках, то їм дійсно потрібна буде комплексна допомога. Ще може бути проблемою, що людина військова назавжди лишається з усіма страхами сама. Тебе ніхто ніколи не зрозуміє, навіть люди, які з тобою пережили той прильот, психіка кожного зреагувала по-різному. Тебе ніхто ніколи не зрозуміє: ні твої батьки, ні твої рідні, ні діти. Ти назавжди з тим сам. Навіть якщо розкажеш в подробицях – тебе пожаліють, але вони ніколи не зрозуміють тої всієї повноти, що відчуваєш ти. Найсумніше, що ти до кінця життя лишаєшся зі своїми переживаннями сам. Люди назавжди лишаються з тим травмованим внутрішнім світом.

 

  • Телефон
    0800334903


© Copyright 2017 ПДМШ