• +380 66 681 1425
  • info@medbat.org.ua
  • 15 Серпня 2019
  • 751
  • 0

Анестезіолог-реаніматолог Станіслав Щербина: «В ротації перебуваєш у цілодобовому напруженні: у будь-який момент тебе можуть підняти, у будь-який момент може бути обстріл»

Завідувач відділенням інтенсивної терапії Черкаської обласної психіатричної лікарні Станислав Щербина взяв участь у чотирьох ротаціях на сході у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. І хоча з часу його першої ротації минуло вже три роки, колеги Станіслава у Смілі, за його словами, досі вважають, що він їздить туди відпочити й заробити. Щодо «заробити» – залишимо це на їхній совісті. Але якщо вважати роботу лікаря-добровольця в зоні проведення ООС «відпочинком», то тільки allinclusive, бо цілодобова готовність надати медичну допомогу, «екскурсії» за пораненими на точку евакуації та «розваги» у форматі ворожих обстрілів – усе це входить в «путівку на фронт» і додаткової оплати не вимагає.

Станіслав Щербина народився 12 червня 1977 р. у Запоріжжі, де жив до 14 років, коли його сім’я переїхала до Сміли на Черкащині. У школі в Запоріжжі зірок з неба не хапав, учився посередньо, бо був «такий собі шибайголова», за його власними словами. Утім, перебравшись до невеликого міста з індустріального гіганта-мільйонника, за голову таки взявся, зацікавився природничими науками і вирішив, що стане медиком. Зробив, як вирішив: попрацювавши рік після школи патронажною сестрою в Червоному хресті, закінчив з відзнакою Черкаський медичний коледж, працював фельдшером на швидкій допомозі і зрештою став лікарем, закінчивши Українську медичну стоматологічну академію в Полтаві. Стажування проходив у Національній медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика на базі Лікарні швидкої медичної допомоги в Києві. За розподілом повернувся до Сміли – до Черкаської обласної психіатричної лікарні, де працює й досі.

Коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки», Станіслав пішов до військкомату записатися до війська. П’ять років по тому, схоже, він близький до того, аби стати лікарем у погонах.

Добровольцем ПДМШ став у червні 2016 року, поїхавши на ротацію до Новоайдару – Центральної районної лікарні. Їздив ще тричі: у квітні 2018 р. до Авдіївки (медрота 95-ї бригади), у березні 2019 р. (медрота 30-ї бригади) і в червні 2019 р. до Станиці Луганської (ЦРЛ).

Така, якщо стисло, біографія лікаря-добровольця ПДМШ Станіслава Щербини. Але цього замало, аби написати черговий «портрет» пироговця. Тому теплого серпневого дня ми з Ігорем Буйволом, віце-президентом ПДМШ з питань логістики, вирушили до Сміли. Застосунок Google Карти ніяк не хотів привести нас на місце – ні за адресою, ні за назвою медичного закладу – розпізнаючи і перше, і друге, але наче відводячи нас подалі від психіатричної лікарні. Утім, зрештою ми таки опинилися в кабінеті завідувача відділом інтенсивної терапії ЧОПЛ, де Станіслав розповів про себе і про те, як він «відпочиває на курортах» Донбасу.

Станіслав Щербина у своєму кабінеті під час інтерв’ю. Сміла, 2 серпня 2019 р.

«Може, я відчув себе українцем?»

На початку 1990-х твоя сім’я переїхала із Запоріжжя до Сміли. Чому?

Тут після Другої світової війни оселилися мої родичі: бабусі, дідусі. Зрештою, мої батьки також вирішили переїхати сюди – купили будинок і переїхали. У цьому будинку я живу і зараз. І у мами, і у тата в Запоріжжі була хороша робота. Наприклад, мати працювала в дизайн-центрі на АвтоЗАЗі. Але чомусь батьки вважали, що Сміла – тихе курортне містечко. Мені тоді було 14, і я не був у захваті від переїзду з міста-мільйонника до невеликого містечка. Але потім звик.

Твоє дитинство пройшло в Запоріжжі – далеко не самому проукраїнському місті в Україні. Громадською діяльністю ти не займався, був досить аполітичним. Що спонукало тебе піти до військкомату, коли Росія стала захоплювати Крим? Що тобі до того Криму?

Інформація, яку я отримував з новин. Спочатку – побиття студентів на Майдані [30 листопада 2013 р.], потім подальша боротьба. Не міг спокійно на це дивитися.

Але ж ти не брав участі в Революції…

Не брав, хоча було велике бажання. Тому будемо вважати, що до початку війни я «виправився». І коли в березні 2014 р. Росія захоплювала Крим, пішов до військкомату.

Таку саму інформацію отримували мільйони людей, але ж не всі з них пішли записуватися добровольцями.

Усі люди різні. У мене був якийсь поклик зсередини, можливо, якась ідея. Важко сказати. Може, я відчув себе українцем? Бо раніше займав дещо проросійську позицію. Усі мої родичі – росіяни: офіцери, вчителі. Хоча мама була налаштована проукраїнські, а батько – з Дону – цими питаннями не цікавився.

Чим закінчився твій похід до військкомату? Тобі пояснили, чому тебе не беруть до армії?

Мене записали, сказали викличуть, але так і не викликали. Пояснень не надали. Якась дурна організація. Я туди ходив, мабуть, десять разів, останній раз – учора. Начебто домовився: атестуюся на офіцера та йду на контракт. Мене мають відправити до танкової бригади, яку зараз перекидають до зони бойових дій. Сьогодні має зателефонувати офіцер з обласного військкомату та розповісти про мої подальші дії. [UPDATE: «Треба їхати в Гончарівське на Чернігівщині, брати відношення з бригади. Дістатися туди проблематично. Візьму відношення, атестуюсь на офіцера і – на фронт».]

«Колеги думають, що я їжджу туди заробляти гроші»

Рішення піти до війська за контрактом якось пов’язано з твоїми поїздками на схід у складі ПДМШ?

Звичайно, що пов’язано! І я думаю продовжувати їздити на ротації. Я себе краще відчуваю на медеваку, ніж, скажімо, у стабпунктах.

А як ти опинився в ПДМШ? Ти казав, що про ПДМШ дізнався випадково з його сайту, а потім прийшла рознарядка до лікарні, і ти записався. Так просто – взяв і записався?

Просто. Здивував адміністрацію. Пішов до начмеда. Вона порадила звернутися до ПДМШ через вебсайт – інформація є на дошці оголошень. Тоді я зателефонував до ПДМШ, а потім заповнив на сайті форму. Зі мною зв’язалися. І Вадим Козловський [заступник головного лікаря та хірург Смілянської ЦРЛ] зі мною зв’язався – він на місяць раніше поїхав на свою першу ротацію.

З Вадимом Козловським

Ти Вадима Козловського вже знав до того?

Так. Ми разом працювали на швидкій. Знаю його сестер. По суті ми – куми.

Але в ПДМШ ти потрапив не через Вадима?

Ні. Я шукав шляхи до медичних добровольчих організацій. Думав якось потрапити до Правого сектору, але не знайшов як. ПДМШ – перше, на що я натрапив як на реальну можливість поїхати на схід.

Як до твого рішення поставилися співробітники? Бо ти кажеш, що «здивував адміністрацію».

Великдень в Авдіївці. Готель «Дев’ятина»*****

Поставилися так, як ставляться й зараз: думають, що я їжджу туди заробляти гроші. Запитують, скільки я там отримую. Гадають, що там добре платять. Після кожної ротації кажуть: «Поїхав туди відпочити й заробити».

То чому б їм не поїхати заробити грошей та ще й відпочити?

Бо вони добре й тут заробляють, а мені тут не вдається – маю іншу ментальність.

З чотирьох ротацій на сході ти двічі був у медеваку і двічі працював у стабілізаційних пунктах на базі ЦРЛ. Які функції виконує стабпункт, і якими були твої функції там?

Функція стабпункта – стабілізувати стан пацієнта для подальшого транспортування. Стосується не тільки військових: швидкі привозили нам пацієнтів з усієї області. Були важкі, були такі, що помирали.

У стабпункті ми надавали допомогу військовим лікарям плюс забезпечували практично повний захист цивільних.

Що це означає – «повний захист цивільних»?

У Новоайдарі, куди я вперше поїхав на ротацію, бракувало лікарів, тому я підстраховував усю лікарню. Було багато роботи, доводилось бути не тільки анестезіологом, але і терапевтом, і педіатром. Там спеціалістів майже не було. Був один хірург, один поважного віку терапевт і один гінеколог. Коли люди дізналися, що ми приїхали з травматологом Олександром Кругляком [завідувач хірургічним відділенням Волинського обласного госпіталю ветеранів війни], не було відбою від пацієнтів.

Наведу такий приклад. Під час моєї ротації в Новоайдарі померла однорічна дівчинка. Померла лише з однієї причини: війна і, як наслідок, брак лікарів і погана логістика. Вона була із сусіднього району. У неї десь тиждень була діарея, блювота, висока температура – і це все на тлі жахливої спеки. Її повезли до однієї лікарні. Але там не було спеціаліста, то лише збили температуру без відновлення водного балансу. Повезли до другої лікарні. З тієї лікарні на УАЗику швидкої – у спеку, по дорогах, по яких неможливо їздити! – повезли до нас. А там така логістика: швидка з одного району у певній точці чекає карету з іншого району, якій передає пацієнта. Вони годину їхали до тієї точки, там ще чекали хвилин сорок на другу швидку. До нас дівчинку привезли у стані клінічної смерті. Я бігом приніс її на руках із швидкої до реанімації, дві години намагався її реанімувати, але вона померла від серцевої недостатності та набряку мозку.

Відпочинок all-inclusive a la Avdiyivka. Варіант перший – без спальника (зліва): бронік поруч, каска на голові. «Ліжка були не надто зручними, а в касці є така м’якенька сіточка…». Варіант другий – у спальнику (справа): каска поруч, бронік під головою

«Застосувати свої знання анестезіолога-реаніматолога мені, на щастя, не довелося»

Чи багато поранених пройшло через твої руки у стабпунктах? Чи можна вважати, що хтось із них завдячує тобі своїм здоров’ям чи навіть життям?

Ну, це вже надто гучно сказано. Здоров’я – може бути. Були поранені – осколкові, кульові поранення. Кілька разів була акубаротравма. Але життя… Це вже занадто.

А якби тебе там не було? От не приїхав Щербина зі Сміли до Новоайдару чи Станиці Луганської. Пораненого привезли, а Щербини немає. Що сталося б?

Не знаю. Люди виживають в абсолютно нереальних умовах. Я не можу сказати, що був там якимсь рятівником. Просто надавав допомогу. Кожний на своєму місці виконує свою функцію, і наскільки важлива ця функція – визначити неможливо. Іноді якесь дріб’язкове рішення чи дія мають глобальні наслідки.

А в медеваку були не тільки поранені, було багато соматичної патології: тиск, отруєння тощо.

У медеваку ти був, з одного боку, добровольцем ПДМШ, а з другого – лікарем медроти. Чи не було якогось конфлікту між цивільним і військовим складниками твоєї роботи там?

Жодного. Завжди злагоджено працювали з військовими колегами. Разом виїжджали на евакуацію. У тих місцях, де я був, військові просто затягували до машини – їдьмо!

Звичайно, існували певні правила для всіх, зокрема щодо секретності. Коли командир роти проводив наради, ми були присутніми. Коли проводив інструктажі, ми стояли в строю разом з військовими. Разом з військовими медиками ходили в наряди по кухні, прибирали приміщення, в якому жили. Вели прийом пацієнтів. Не тільки військових – до нас часто зверталися й цивільні. У когось вивих, у когось рана, комусь шию звело. Приходять – ми їх консультуємо, допомагаємо, призначаємо ліки. Я ж там був не анестезіологом, а просто лікарем.

Тобто думка твоїх колег тут, що ти там відпочиваєш, не відповідає дійсності?

Роботи вистачало, іноді навіть було забагато. А крім того, там перебуваєш у постійному напруженні. Тут я відпрацював зміну – пішов додому відпочивати. А там – цілодобове напруження: у будь-який момент тебе можуть підняти, у будь-який момент може бути обстріл. Робота там спеціфічна.

Чи часто доводилося виїжджати на евакуацію поранених?

В Авдіївці, у квітні 2018 р., досить часто.

Чи потрапляв ти під ворожий обстріл?

Так, звичайно. У нас навіть десь відео було. Ми з Вадимом Козловським разом з військовими виїхали двома машинами на терміновий виклик. Здається, точка евакуації називалась «Хрести». Туди мали підвезти поранених на броньованій машині. І в цей час почався обстріл наших позицій. Було видно спалахи, вибухи. По нас не влучили. Пощастило.

Вадим Козловський казав, що у квітні 2018 р. ви вирішили разом з’їздити на ротацію. Знали що їдете до Авдіївки, але гадали, що працюватимете в Авдіївській ЦРЛ, а потрапили до медроти в найгарячішій точці, за його словами…

Так. Ми жили в так званій «дев’ятині». Епічне місце.

Ця ротація, мабуть, була найважчою із чотирьох?

Найважчою, мабуть, була в Новоайдарі, бо перша, і було дуже багато пацієнтів. Авдіївка була другою за складністю, але там робота була більше пов’язана з небезпекою.

В Авдіївці тобі діставалися найважчі поранені, бо ти – анестезіолог?

Реанімобіль з броньованим склом на подвір’ї «дев’ятини»

У нас була посилена реанімаційна бригада. Командир відправляв цю машину в найскладніших випадках, коли по рації передавали, що потрібна допомога. Ми їхали на підстраховку. Але, дякувати Богові, вона виявлялася зайвою перестраховкою.

Тобто застосувати свої знання анестезіолога-реаніматолога мені, на щастя, не довелося. Накладав пов’язки, робив внутрішньовенні ін’єкції, інфузії тощо.

Козловський розповідав, що у одного з бійців була гостра алергічна реакція, і ти його рятував.

Біля «дев’ятини» стояла стоматологічна машина, в якій капітан-стоматолог надавав допомогу. Поступила схильна до алергії дівчина-військова з гострим зубним болем. У неї була реакція на лідокаїн – анафілаксія, тож довелося взяти участь у порятунку, бо це – дуже серйозно.

В Авдіївці в «дев’ятині» ви іноді спали в броніках. Туди снаряди, міни, кулі не залітали?

Ні. Там два кілометри до позицій. До «Промки», здається, кілометри три. Але якщо на дах залізти ввечері, видно, як літають трасера, видно спалахи обстрілів, і здається, що це недалеко.

Меморіал на «Промці»

«Як копнеш глибше, одразу починається: ви винуваті, навіщо ви прийшли, ви нам винні»

Крім військових і волонтерів, хтось ще живе в «дев’ятині»?

Мало, кілька сімей жило.

Ти з ними спілкувався?

Лише вітався.

А взагалі спілкуватися з місцевими тобі доводилося? Що вони думають про нас, і що ти думаєш про них?

Так, спілкуватися доводилося, адже вони приходили по допомогу. Іноді приходили з вимогою: ви повинні нам допомогти!

Щодо того, хто як думає… Якщо в розмові не надто заглиблюватися, то все нормально, все добре. А як копнеш глибше, одразу починається: ви винуваті, навіщо ви прийшли, ви нам винні тощо. З-посеред людей, з якими я спілкувався, такі погляди переважають. Тож стараєшся просто не загострювати цю тему. Бо коли ти допомагаєш їм чи їхнім дітям, вони, звичайно, дякують, але варто змінити тему, і людину наче підмінили.

У Попасній 12 березня 2019 р.

Коли ми з тобою розмовляли в березні у Попасній, ти сказав: «Мрію, щоб Україна була незалежною, щоб був мир. Щоб хлопці, які полягли, полягли не марно». На останніх виборах люди у звільнених від російського агресора містах масово голосували за проросійські сили. Що ти думаєш з цього приводу?

Я думаю, між східними регіонами і рештою України треба звести велику стіну, як між Сполученими Штатами та Мексикою. Донецька та Луганська області мають бути ізольовані.

Включно зі звільненими територіями?

Складне питання. З іншого боку, а вважаю, що вся територія України має бути повністю звільнена, бо це – наша земля. Тобто інший варіант: хто не хоче жити на цій території в Україні, не визнає українську державність, має бути депортований.

«Робота фельдшера мене цілком влаштовувала, але потім захотілося більшого»

Ти кажеш, що в школі ти був таким собі шибайголовою. Хуліганив?

Трохи бешкетував, але без компанії – сам по собі. Лазив, де непотрібно. Запоріжжя ж це мегаполіс: покинуті заводи, інші ризикові місця.

Тобто лише лазив туди, куди дітям краще не лазити, бо небезпечно, чи також у жіночу лазню підглядав?

Авжеж, це також було. Я ж був дитиною чоловічої статі, то мені було цікаво. Нема чого приховувати – це природньо.

Після школи ти рік працював патронажною сестрою в Червоному хресті. Трохи дивний вибір роботи для шибайголови…

Я змінився, коли приїхав до Сміли. Трохи незатишно почував себе на новому місці, тому став трохи інтровертом, більше замкнувся в собі.

Як патронажна сестра я відвідував людей певної категорії – бабусь, дідусів, у яких не було родичів. Допомагав їм, наприклад, прибрати квартиру, принести продукти, оплатити комунальні послуги. Робота мені подобалася.

А щодо того, що я, чоловік, працюю сестрою, у мене жодних конфліктів не було – ні зовнішніх, ні внутрішніх.

Це робота патронажною сестрою привела тебе в медицину?

Ні. Ще в школі мене зацікавили природничі науки: фізика, хімія, біологія. І вже у старших класах я захотів стати медиком.

Чому після Черкаського медичного коледжу, який ти закінчив з відзнакою, ти одразу не поступав до вищого медичного навчального закладу, а цілих чотири роки працював фельдшером на швидкій допомозі?

Я хотів стати медиком, і тому вивчився на фельдшера. Робота фельдшера мене цілком влаштовувала: романтика, летиш у ніч на швидкій з мигалками. Мені подобалось. Але потім захотілося більшого. Можливо, через власні амбіції. Можливо, через дещо дискримінаційне ставлення до фельдшера з боку лікарів, які вважали себе «білою кісткою» в медицині.

Коли ти пішов учитися на «білу кістку», ти одразу хотів стати анестезіологом?

Я більше хотів стати реаніматологом, а анестезіологія мені не надто подобалася.

Після інтернатури в Києві ти повернувся до Сміли та став працювати в Черкаській обласній психіатричній лікарні. Ким?

Лікарем-анестезіологом.

Ким ти зараз працюєш? Бо я раніше писав про тебе «реаніматолог, завідувач відділенням реанімації», а ти сам себе називаєш анестезіологом і кажеш, що завідуєш відділенням інтенсивної терапії. Я плутаюся в термінах…

Правильно казати – відділення інтенсивної терапії, хоча реаніматологія та інтенсивна терапія є майже синонімами. Щодо того, я є анестезіологом чи реаніматологом… Це фактично одна спеціальність, яку я отримав після інтернатури: «анестезіологія та інтенсивна терапія». Тобто я можу надавати анестезіологічну допомогу під час якогось втручання, і проводити інтенсивну терапію.

А що взагалі робить анестезіолог чи реаніматолог у психіатричній лікарні? Я завжди вважав, що там мають лікувати душу, а не тіло…

Для душі є психіатри. А це – соматичний підрозділ лікарні. Наша реанімація абсолютно така сама, як у будь-якій соматичні лікарні. З пацієнтами складніше, бо з ними не завжди можна поспілкуватися.

Крім того, до нас привозять і суїцидників, які зовсім не обов’язково є психічно хворими. Але у звичайній лікарні не можуть забезпечити належний контроль і спостереження за ними, а у нас – заґратовані вікна.

Тобто, якщо спростити, я працюю наче у звичайній лікарні, яка обслуговує пацієнтів іншої лікарні.

Ти кажеш, що твій старший син Євген живе з мамою у Києві, а молодший Святослав – з мамою у Смілі. Тобто ти був двічі одружений. Це у тебе такий поганий характер?

Швидше за все – так, бо ініціатором розлучень був я. Не люблю хитрощів. Вважаю, що кожний є достойним поваги. Не люблю коли тиснуть або ставляться з неповагою.

Святослав народився у 2016 р. і в цьому ж році, у червні, ти поїхав на схід у свою першу ротацію ПДМШ. Він уже народився на той момент?

Так, у лютому.

Дружина не відмовляла? Адже ти їхав туди, де стріляють…

Дружина мене не розуміє. Вона ніколи до цього добре не ставилася. Так, вона відмовляла, але не через те, що там небезпечно. «Навіщо це тобі потрібно? Сиди вдома!» Чи вона боялася, що без мене буде важко? Навряд чи: поруч дідусі, бабусі.

Ти підтримуєш стосунки з дітьми?

Обов’язково! Мій старший син п’ять років відучився у військовому ліцеї, поки не почався казармений режим. Він не збирається стати військовим, хоче бути музикантом. Хотілося б бачитися з ним частіше, але у нього напружений графік.

А молодший останній місяць жив зі мною. Але буває, що тиждень чи два не бачу його, бо працюю на півтори ставки.

Повернення з першої ротації. Київ, червень 2016 р.

Олександр Железняк

Leave a Comment:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Телефон
    +380 66 681 1425


© Copyright 2017 ПДМШ