• +380 66 681 1425
  • info@medbat.org.ua
  • 21 Червня 2019
  • 246
  • 0

Хірург-проктолог Руслан Тишко: “Набагато легше казати, що ми, українці – героїчний народ, сидячи біля телевізора”

З Русланом Тишком я познайомився в березні, напередодні Дня українського добровольця, в Центральній районній лікарні Попасної на Луганщині, де він працював у місячній ротації Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Фактично він “приютив” нас у лікарняній палаті, яка того місяця була його домівкою. Господар виявився дуже гостинною, приємною й товариською людиною (мовою, яка, схоже, стає в Україні офіційною – “класний чувак і бла-бла-бла”). А його розповіді про цікаві випадки з власної практики трохи відсунули для автора цих рядків завісу таємничості з проктології, хоча й не усунули всіх страхів 🙂

Ідея взяти інтерв’ю в Руслана для нашої галереї пироговців належить голові Наглядової ради ПДМШ Геннадію Друзенку. На моє зауваження, що Руслан був на ротації лише один раз, Геннадій відповів так: “По-перше, він – цікавий співрозмовник. А по-друге, цікаво, що змушує заступника головного лікаря престижної київської лікарні підірватись і на місяць поїхати на схід?”

Руслан Тишко – хірург-проктолог, заступник головного лікаря з хірургічної допомоги Київської міської клінічної лікарні № 18 (колишня 22-а лікарня). Як і належить престижній лікарні, вона розташована у престижному місці – на бульварі Шевченка, напроти Володимирського собору. “Якщо можливо застосовувати сучасні поняття до тих часів, 22-а лікарня була однією з найбільш рейтингових у Києві, а проктологічне відділення – в Радянському Союзі. Власне, на початку своєї роботи я мав, мабуть, найкращих вчителів та найкращі школи”, – каже Руслан.

Важко собі уявити, що Руслан міг би піти якимсь іншим професійним шляхом, ніж лікарським. Його батько– доктор медичних наук, професор мікробіолог. Мати– також мікробіолог. Старша сестра працює клінічним імунологом. У сфері медицини працюють і його дружина, і двоюрідні брати та сестра, і тесть, і теща. Тут вже можна казати не про династію, а про “мафію”! Утім, його дочка зуміла вирватися з її “чіпких обіймів”, ставши юристом.

“В перший раз у перший клас” Руслан ходив двічі, причому вперше – у п’ятирічному віці в Замбії, де він жив у 1970–1973 роках, оскільки його батько очолював місію радянських лікарів на півдні Африки. Вдруге до першого класу він пішов уже в Києві “за нашими радянськими законами”. У 1989 році закінчив з відзнакою Київський медінститут (лікувальний факультет). “Під час навчання мене більше цікавили фундаментальні, ніж прикладні науки, але доля привела мене в хірургію, і за це я їй вдячний”, – згадує Руслан. Клінічну ординатуру проходів у Національному інституті хірургії та трансплантології ім. і О.О. Шалімова. Після закінчення ординатури був прийнятий на роботу в проктологічне відділення 22-ї клінічної лікарні, де досі й працює (від 2001 року – на посаді заступника головного лікаря з хірургічної допомоги).

Серед своїх хобі Руслан назвав книги (переважно фантастика), подорожі (“циганська кров – дорога цікавіша, ніж місце, куди приїдеш”) і спорт (айкідо, дайвінг, сноркелінг).

Наша друга зустріч відбулася на початку травня в кабінеті заступника головного лікаря.

У своєму кабінеті в Києві

“Серед колег існували різні версії причин моєї поїздки: заробити великі гроші, отримати статус”

Як ти дізнався про ПДМШ?

Ще з початку війни я активно цікавився й намагався співпрацювати з подібними організаціями, які тоді часто виникали: “Повернись живим”, “Білі берети”, “Медсанбат” тощо. Про ПДМШ я дізнався одразу після його створення, але не виділяв цей проект з-посеред інших волонтерських ініціатив. Ближче з ним познайомився вже тоді, коли в його роботі почали брати участь мої знайомі.

І як ти співпрацював з іншими організаціями?

По-різному. Деяким надавав консультативну допомогу. У будь-якому разі, це не була послідовна волонтерська робота – у 2014 році були окремі поїздки на фронт, здебільшого з військовими частинами, добробатами. Їздив для вирішення тих чи інших організаційних питань медичної служби, які не можна було вирішити звідси. Але ці поїздки були поодинокі та короткотривалі. Адже вони не були офіційними відрядженнями, як зараз у ПДМШ – я використовував свої вихідні або дні відпустки.

У бойових діях я участі не брав, героїчних вчинків не робив. Ніде це ніяк не афішував.

Так само під час Революції Гідності з грудня 2013 року в холах лікарні ми розгортали своєрідні приймальні відділення на випадок масового поступлення поранених. Оскільки ми не знали, в який день це може статися, то розраховували та той мінімум персоналу, який є. Ми виходили з того, що, якщо будуть розганяти Майдан, люди будуть бігти сюди. Тоді багато чого було. Зверталися люди, щодо яких ми зі зрозумілих причин не заводили історії хвороби. Я мав прямий контакт з “афганцями”, які стояли перед стелою. У нас з ними був свого роду план евакуації. Цю діяльність ми також не афішували, бо певною мірою вона була боротьбою проти тодішньої влади.

Чому ти, як ти кажеш, “не афішував” свою співпрацю з волонтерськими організаціями, поїздки на фронт? Адже то вже не була боротьба з чинною владою, і ти робив це у свій вільний час.

А для чого?

Я не мав на увазі, що ти мусив вийти на вулицю з транспарантом “Я їздив в АТО”. Але складається враження, що ти це приховував, бо люди, які тебе оточували, поставилися б до цього несхвально.

Скажу чесно, навіть коли я останнього разу їздив у відрядження [у березні 2019 р. на місячну ротацію до Попасної в складі ПДМШ], серед деяких колег існували різні версії причин моєї поїздки. Найперше – заробити великі гроші, бо, за одною з легенд, у прифронтовій зоні лікарям за місяць роботи платять щонайменше 50 тисяч. По-друге – за статусом: від учасника АТО до інваліда війни та Героя України. Звісно, колеги, які мене добре знають, питань не ставили, розуміли, що я їжджу туди не за грошима і не за званнями, а для інших відкривалося широке поле для фантазій. І правда, чого б це раптом проктолог, один з керівників лікарні, в не надто юному віці зірветься й поїде кудись на цілодобове чергування протягом 30 днів?

Я вже стикався з таким, хоча це стосувалося не мене: як правило, благодійність, якісь дії, що не мають простого практичного пояснення, дуже невеликим відсотком людей сприймаються добре. У трьох випадках з чотирьох люди намагаються там знайти якісь корисливі мотиви.

Коли ми познайомилися в березні в Попасній, на запитання, чому ти став добровольцем, ти відповів так: “Було бажання оцінити, чого вартий сам… Мова не йде про пошук адреналіну. Це – питання реальної оцінки твоїх навичок і знань, реальних цінностей твоєї життєвої позиції. Бо, мабуть, набагато легше казати, що ми, українці – героїчний народ, сидячи біля телевізора”. То як, місяць у ротації ПДМШ допоміг дізнатися, чого ти вартий?

Можливо, якби я частіше міняв місце роботи, таких запитань у мене до себе самого не було б. Уже багато років я не тільки працюю в одній лікарні, але й звузив свою спеціальність. Тобто я майже не маю стосунку до амбулаторної хірургії, роботи травмпункту. Навіть до загальної хірургії маю стосунок лише як начменд з хірургічної допомоги – роблю не тільки патологічні, але й загальнохірургічні операції.

Тут, у моїй лікарні, якось все склалося. Є деякі речі, які роблять за замовчуванням. Я знаю, що мені достатньо направити пацієнта до приймального відділення і не потрібно відслідковувати всі наступні кроки: у певний час він буде лежати на операційному столі повністю підготовлений. Тобто деякі речі робиш ти, а деякі – колектив лікарні. А в Попасній все було організовано інакше. Там спектр моєї роботи не був вузько хірургічним – проктологічним, а набагато ширшим. Тому й була можливість оцінити, наскільки твої знання та вміння відповідають дійсності.

Голова Наглядової ради ПДМШ Геннадій Друзенко вручає нагороду Руслану Тишку з нагоди Дня українського добровольця

“У Попасній було безперервне 30-добове чергування”

І чого ти вартий?

Вартий (сміється).

Тут, оскільки я на посаді заступника головного лікаря, я вже давно не чергував. Все-таки, цілодобове чергування – це важко, і тим важче, чим старшими ми стаємо. А в Попасній було безперервне 30-добове чергування.

Хоча попаснянська лікарня не чергує по швидкій допомозі, але, враховуючи відстань до найближчої лікарні в Лисичанську, швидкі привозять до неї або пацієнтів, яким можуть надати допомогу в Попасній, наприклад, з різаними ранами, або дуже важких пацієнтів. Тож кожної доби є імовірність виникнення якоїсь нештатної ситуації – необхідність зашити порізані руки чи горло, витягти шило з руки тощо. Тобто мова йде про загальну хірургію, про лікування всього спектру хірургічних захворювань, про ті базові знання, які я, на щастя, зберіг. Адже я починав із загальної хірургії та мав непогану школу.

Розумієш, ще років 50–60 тому можна було спробувати оволодіти всіма розділами хірургії – більш-менш. Але сьогодні розвиток технологій такий!.. Мене завжди дивувало, що в деяких закордонних клініках лікує, наприклад, гастроентеролог, а коли приходить час для операції, пацієнт потрапляє до хірурга, а потім знову повертається до гастроентеролога. А я, як проктолог, і лікую, і оперую.

З таким підходом я вперше стикнувся в інституті Амосова [Національний інститут серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова], де оперує кардіохірург, а до та після операції лікує кардіолог. Мене це здивувало, але сьогодні я мушу чітко сказати, що технології настільки швидко розвиваються, що за бажання бути на вістрі досягнень треба на чомусь зосередитися, бо знати всі сучасні оперативні та консервативні технології просто нереально.

Багато роботи було в Попасній, якщо порівнювати з твоєю роботою в Києві?

Це не можна порівнювати. Робота там і тут – різна за характером, організацією й тим, що я безпосередньо роблю. Адже тут я працюю з пацієнтом з позиції адміністратора, а там – з позиції просто лікаря. Щодо навантаження, є свої плюси та мінуси в роботі керівника і роботі лікаря.

Чи важко було і працювати, і жити в лікарні далеко від рідного дому?

Я досить невибагливий щодо комфорту. Звичайно, з віком, коли ти вже виробив певні звички щодо речей навколо себе, будь-яка зміна умов спричиняє певний дискомфорт. Але, знов-таки, я розумів, чого я туди їду. Відмінність в умовах, комфорті не була критичною.

Тобто по закінченню місячної ротації у тебе не виникла думка “ніколи більше”?

Ні. Як я казав, я достатньо невибагливий. У молодості ми з сім’єю багато подорожували машиною, ночували в машині.

Можу сказати, що в тій лікарні, попри всі негаразди, які є в Попасній, адміністрація зробила для персоналу максимально можливі комфортні умови для роботи. Навіть така невелика деталь: хоча воду в Попасній постачають за графіком – тільки вдень, персонал міг прийняти душ в лікарні цілодобово.

До речі, цікаво, яким було твоє враження від Попаснянської центральної районної лікарні, коли ти ознайомився з нею – вона перевищила твої очікування чи навпаки?

У мене не було якихось очікувань перед поїздкою. Але я побачив непогано підремонтовану й організовану лікарню – не гірше деяких київських лікарень. Кажуть, ще півтора року тому там було дуже холодно, бо не було локального опалення, ще не були замінені вікна, вода була лише в підвалі. А те що я побачив зараз – абсолютно прийнятно.

Загалом лікарня мені сподобалась. Там чудовий колектив, дуже грамотний сестринський персонал. З великою повагою ставлюся до головного лікаря Олександра Ковальчука, який робить для лікарні все можливе – можна тільки позаздрити такому керівництву.

“Частина пацієнтів, які приходили до мене на консультацію, були з “тієї сторони”. Їх теж не лякала українська мова”

Серед твоїх пацієнтів були тільки цивільні, чи військові також приходили?

Формально ми військовим медикам лише допомагали – в тому обсязі, в якому вони потребували нашої допомоги: асистенція, консультація. Була настанова завідувача відділенням, що, коли привозять військових, треба обов’язково поцікавитись, чи потрібна допомога. Про те, що привезли військового ми дізнавалися дуже просто: там на третьому поверсі була каталка з “квадратними” колесами, і було добре чути, коли привозили пораненого.

Лікарня в Попасній розташована в безпосередній близькості від лінії фронту. Туди привозили або тих, кому можна було там надати допомогу і повернути їх знову в підрозділ, або дуже важких, яких без стабілізації не можна було далеко везти.

Як до тебе ставилися місцеві пацієнти? Чи був якийсь ажіотаж через приїзд столичного фахівця такого рівня? Або навпаки: недовіра до лікаря “хунти”?

Певний ажіотаж таки був, бо приїхав вузький фахівець, а там можливості отримати таку вузькоспеціалізовану допомогу є обмеженими. Щоденно на консультацію приходило щонайменше півдесятка людей. Мало це чи багато? Залежить від умов. Консультація – це ж не просто подивитись папери. У Києві проконсультувати не проблема. Тут, коли я дивлюся пацієнта, у мене є комплекти інструментів для огляду 10 пацієнтів. А там – один. Тобто після огляду пацієнта треба дочекатись, коли звільниться медсестра, потім обробити інструменти. Тобто п’ять консультацій на день – небагато, як для Києва, але багато в тих пристосованих умовах, в яких я працював у Попасній.

Крім того, пацієнти в Попасній були сконцентровані в часі. Бо автобус приїжджає зранку і повертається в обід. І відмовити неможливо, і все це накладається на час, коли відбувається п’ятихвилинка, обхід, початок операцій.

Щодо ставлення як до “лікаря хунти”, я з таким не стикався і від інших не чув. Навпаки, як показало спілкування з місцевим населенням, вони дуже радіють, що з різних регіонів України до них приїздять медики надавати допомогу.

До речі, як правило, я спілкувався там українською мовою. Завідувач хірургічним відділенням попаснянської лікарні – також україномовний. А з 1 квітня працює ще один хірург – з Верховини, який розмовляє виключно українською мовою. І багато пацієнтів також спілкувалися українською без проблем. А з тих, хто послуговувався російською, в позу ніхто не ставав. Більше того, за словами медсестер, частина пацієнтів, які приходили до мене на консультацію, були з “тієї сторони”. Їх теж не лякала українська мова.

Ніхто не заважає людям спілкуватися вдома російською, арабською, китайською. Але ж не обов’язково з цього приводу влаштовувати бійку з сусідом, який розмовляє українською. Ніхто не заважає людям дивитись французькі, російські, індійські чи будь-які інші фільми на своєму телевізорі, але це – не привід ламати антену сусіду, який дивиться українські канали.

Я слухав виступ Вадима Рабиновича, який сказав, що потрібен мир, а для цього треба сідати за стіл переговорів. Каже: якщо це принесе мир, неважливо, з ким сідати. Я би його запитав: якби вбили його дитину, він би погодився замість того, щоб знайти вбивцю та осудити його, сісти з ним за стіл переговорів?

А як складалися стосунки з колегами? Чи вдалось передати комусь свій досвід, поділитися знаннями й навичками?

Звичайно. Метою мого приїзду й було не тільки показати самому собі, що я вмію, але й поділитися досвідом, який у Попасній могли б використовувати після мого від’їзду. Було дуже приємно, що місцеві лікарі проявили зацікавленість у моїх знаннях і навичках. Тож я передав усе, що міг, і по оглядах, і по діагностиці, і по операціях – в обсязі наявних реальних пацієнтів. Я дуже тому тішуся, бо в тій лікарні роблять проктологічні операції. Те саме стосується і військових лікарів. Під час відрядження я був у медичній частині одного з батальйонів, де ми обговорили лікування гострих проктологічних станів в умовах, коли немає можливості направити пацієнта до госпіталю. Іншими словами – що можна зробити, коли зробити нічого не можна?

В середині березня у тебе було таке відчуття, що та ротація була не останньою. Думаєш поїхати ще раз?

Якщо в мені буде потреба. Я ж не поїду просто так, аби просидіти десь, постити світлини в Інстаграмі, заробити якісь політичні бали. З лікарнею в Попасній ми домовилися: якщо буде така необхідність, я зможу приїхати. Можливо, вже не на місяць – пацієнтів сконцентрують для більш короткого терміну. У тій лікарні зараз так співпрацюють з гінекологами. Тобто у них є гінекологічне відділення, але там не оперують. І вони протягом кількох місяців набирають пацієнтів, а тоді на два тижні приїжджає бригада й оперує цих пацієнтів.

Зрозуміло, що можу поїхати не тільки до Попасної, але головне – аби була потреба.

Ще раз повернуся до тієї розмови. Ти сказав, що люди тут – на сході – намагаються жити нормальним життям у ненормальних умовах. Ти мав на увазі війну чи щось більше?

Війну та стан прифронтової зони. Ненормально, коли люди чують вибухи, стрілянину. Ненормально, що вони відчувають війну безпосередньо і намагаються від неї відгородитися психологічно. Коли я був у Попасній, там відсвяткували Масницю, провели чемпіонат з футболу. У місті є “качалка” – тренажерний зал, де працюють тренери, які мають нагороди світового рівня. Люди намагаються робити справу в тих умовах, що склалися.

До речі, цікаво: коли я прийшов до того залу трохи потренуватися, мене спитали, звідки я, бо якщо військовий, можу займатися безкоштовно. Коли дізналися, що лікар, сказали, що тим більше безкоштовно.

Ти, мабуть, уперше в житті провів цілий місяць у східній Україні. На твою думку, тут переважають проукраїнські настрої чи проросійські? Чи людям здебільшого байдуже?

У Закарпатті, під Береговом, я познайомився з одним виноробом, який мені розповів таке: його прадід, не відходячи більш як на 25 метрів від своєї хати, поміняв чотири національності та п’ять громадянств.

Люди хочуть, аби їм на голову не падали снаряди. Люди хочуть нормально жити й працювати, виховувати дітей. Гадаю, що більшість людей, які там живуть поруч з війною, особистим інтересам віддають перевагу перед геополітичними – з якого боку буде кордон. На мою думку, так само було б не тільки у східній Україні.

Дружина не відмовляла від поїздки туди, де стріляють?

Звичайно, турбувалася, тому відмовляла, але за 30 років разом ми навчились розуміти одне одного. Вона знає, що я, в принципі, приймаю зважені рішення, і якщо вже приймаю, то роблю.

Проктологія часто стає об’єктом жартів дотепників

“У кожного все буває вперше: перше побачення, перший поцілунок, перший візит до проктолога”

Твої батьки – лікарі, старша сестра – лікарка. Стати лікарем – твій свідомий вибір, чи ти просто не уявляв, що існує життя поза медициною?

Це був свідомий вибір, але, мабуть, я і справді не уявляв життя поза медициною. Адже іншого світу – який він є насправді – я не бачив. Хоча, якщо чесно сказати, я і медицину в реальності не бачив до того, як став студентом-медиком. Пам’ятаєш, там, де зараз “Арена Сіті”, колись була дев’ята лікарня? Це – перший лікувальний заклад, куди я потрапив, здається, на першому курсі. Чесно кажучи, для мене це було певною… Навіть не знаю, як сказати. Виявилося, що реальна медицина не така, як я її собі уявляв з розмов батьків, книг, кіно. Я побачив запліснявілі стіни, залиті стелі, протерту підлогу… Може, якби я на першому курсі потрапив до Інституту хірургії або іншої більш сучасної лікарні, у мене було б інше враження. Скажімо так: попаснянська лікарня, яка стоїть майже на лінії фронту, зараз є кращою, ніж тоді була дев’ята лікарня в самому центрі Києва.

У тебе тоді не виникла думка, що ти пішов не тим шляхом?

Ні, такої думки не було. Єдине, що в медінституті мене більше цікавили фундаментальні, ніж прикладні науки. Тобто онкологія як наука, імунологія як наука. На жаль, коли я закінчував інститут в 1989 році, фундаментальна наука у нас почала занепадати. З іншого боку, у мене динамічний характер, і інтенсивна медицина відповідає моєму характеру та стилю життя більше, ніж кропітка рутинна робота, яка мене виснажує.

На шостому курсі був розподіл по спеціальностях. Я здав усі іспити нормально, але на терапевтичній кафедрі відчував себе якось некомфортно. Не знаю чому. І коли постав перед вибором спеціальності, я обрав хірургію і вдячний за це долі. Ця спеціальність більш “вибухова” і, як я казав, більше відповідає моєму характеру. Вона вимагає не тільки вправної роботи руками, але й прийняття швидких рішень, які є незворотними.

Коли та як ти став не просто хірургом, а проктологом?

Після медичного інституту я проходив клінічну ординатуру в Інституті Шалімова [Національний інститут хірургії та трансплантології ім. і О.О. Шалімова]. Для мене це був фактично перший контакт з реальною хірургією, що дало мені можливість не набиратись поганих звичок. Я побачив, як має виглядати хірургія, як має виглядати операційна, як має виглядати підготовка пацієнта – на найвищому професійному рівні.

Утім, працюючи в Інституті хірургії, я не уявляв собі, яким чином проктологія може бути цілою окремою галуззю.

Потім переді мною постало питання: куди йти після клінічної ординатури? Саме тоді в 22 лікарні (зараз – 18) була вакансія хірурга-проктолога, і мене туди взяли на роботу.

Треба сказати, що ця лікарня була дуже рейтинговою в Києві – невелика, але з дуже високим авторитетом. Цей авторитет склався насамперед історично, бо лікарня фактично була університетською клінікою. Тут завжди базувались дуже непогані кафедри – акушерства та гінекології, хірургії, терапії. Люди, які тут працювали – фундатори вітчизняної медицини. Тут завжди був високий рівень як організації, так і медичної наукової думки. Щодо проктології, професор Юлій Балтайтіс, завдяки своїм хірургічним навичкам і науковим здібностям, зумів локально підняти рівень одного відділення до рівня інституту. На піку, у 1970-і роки, взагалі був ажіотаж, бо виступи киян на хірургічному з’їзді за рівнем фаховості були сприйняті краще, ніж виступи представників московського інституту проктології. Це навіть спричинило перевірку результатів роботи. Тобто проктологія була єдиною дисципліною, за якою Київ міг конкурувати з Москвою.

Отже, лише прийшовши в цю лікарня, побачивши обсяги та характер роботи, я зрозумів, що проктологія дійсно є окремою галуззю, яка має величезний спектр пацієнтів, має свої здобутки та свій напрямок розвитку.

У другій серії “Поліцейської академії” герой фільму Магоні, аби провчити злого лейтенанта Маузера, записує його на прийом до проктолога, під час якого лікар і двоє санітарів силоміць проводять Маузеру огляд прямої кишки. Якщо ти бачив цей фільм, тебе не образило, що проктологом лякають “дорослих хлопчиків”?

Не образило, бо я з цим стикаюсь практично кожного разу, як пацієнт приходить на консультацію. Доводиться пояснювати, що у кожного все буває вперше: перше побачення, перший поцілунок, перший візит до проктолога (сміється). Звичайно, це дещо бентежить будь-якого пацієнта – хоч чоловічої, хоч жіночої статі. Тому це залякування – просто гумор, який не ображає ні професію, ні професіоналів. Єдине, мало хто розуміє, що той ректальний огляд, як у фільмі, має робити кожен лікар при поступленні пацієнта до стаціонару незалежно від спеціальності лікаря.

Тобто це – протокольна процедура для будь-якого пацієнта в будь-якому відділенні стаціонару. Інша справа, що цього ніхто не робить, крім хірургів, урологів, іноді гінекологів. Але ще раз: у принципі, це – стандарт, який був ще за радянських часів у рамках профогляду, і в поліклініці це робив фельдшер. А в проктолога такий огляд – лише один з елементів консультації.

Такі моменти, як той епізод фільму, кепкування, анекдоти я сприймаю абсолютно спокійно, бо про проктологів, та й взагалі про медиків розповідають дуже багато жартів. В основі цих жартів часто лежать реальні події. Скажу більше, деякі випадки з проктологічної практики бувають набагато цікавіші й смішніші, ніж можуть вигадати кіносценаристи.

“У школі я був єдиним білим учнем”

Перший раз у перший клас ти пішов у Замбії. Це була спеціальна школа для іноземців?

Коли ми приїхали до Замбії мені було три роки. У п’ять я пішов до першого класу звичайної замбійської школи. Це було в перші роки після здобуття цією країною незалежності, тому майже повністю збереглося те, що залишили їм британці. І за англійськими канонами там перша школа – з п’яти до дев’яти років.

Школа, в яку я ходив, була одноповерховою будівлею з великою територію, обмеженою глухим парканом, аби діти не втекли. Викладали там білі вчителі. Мова навчання – англійська. Я був єдиним білим учнем.

Інші учні не дивилися на тебе, як на не зовсім нормального, через твій колір шкіри?

Ні, я товаришував з місцевими дітьми. На відміну від Південної Африки та Південної Родезії, Замбія на початку розвивалася досить демократично. До білих ставилися, як до фахівців, учителів. Так тривало років із 10, бо коли мого батька туди запрошували вдруге, там була вже зовсім інша ситуація. Вони не зуміли підтримати те, що їм залишили британці.

Хлопчику з Києва цікаво було в Африці? Ти мав можливість познайомитися з її природою, звичаями людей, чи ви три роки провели в місті?

Дуже цікаво! По-перше, згідно зі статусом батька ми жили не у квартирі, а в садибі, яка мала півтора гектари землі. Навіть граючись, там можна було досліджувати місцеву природу: різноманітні рослини, ящірки, змії, хамелеони, розмаїття жуків, метеликів. Я вже не кажу про банани, ківі та інші рослини, які у нас сприймають як екзотику. Прямо на подвір’ї – багато напівдорогоцінного каміння. Це все у нас було “елементами побуту”.

Крім того, звичайно, ми подорожували. Їздили на озеро Вікторія, водоспад Вікторія. Біля водоспаду є чудовий національний парк, куди ми також часто їздили. Вражень було багато.

Може бути, що любов до подорожей виникла в тобі після Африки?

Не стільки до подорожей, як до природи, бо природа під час подорожей мене цікавить більше, ніж архітектура. Навіть коли їдемо до дочки, яка живе у Франції, відвідуємо орнітологічні заповідники – побували вже у двох. На мою думку, там вдало поєднано комерцію зі збереженням природи та жагою людей до її вивчення.

Але так, можливо і любов до подорожей у мене з Африки. Як тільки у нас з’явилася своя машина, ми одразу почали подорожувати. Спочатку – по Україні, потім – до Польщі, без торгової мети, через що нас кожного разу “трусили” на кордоні: чому машина порожня?

Для мене дорога цікавіша, ніж пункт призначення. Коли їдеш машиною, у тебе виникає якесь єднання з дорогою. Дорогу я розглядаю як відпочинок. Це важко пояснити. Мабуть, це – через циганську кров, що також тече в моїх жилах.

Ти можеш назвати всі країни, де ти побував?

Європа – практично вся, крім Албанії та скандинавських країн. В Азії – Ірак, Ліван, Ізраїль, Сирія, Єгипет, Йорданія, Грузія, Туреччина, ОАЕ.

“Страсбург – моя перша закоханість у Францію”

Ти підвищував кваліфікацію за кордоном. Чому, коли і де саме?

Чому? Бо було цікаво. Це було в 1990-і роки, коли тільки починали впроваджувати лапароскопічні методики. Сьогодні це вже стандарт, і частіше подив викликає, якщо операцію роблять не лапароскопічним методом. А тоді один з доцентів привіз з-за кордону плакат Європейського інституту телемедицини в Страсбурзі. Він висів у нас в ординаторській, і на ньому була адреса електронної пошти. Це був 1998 р., а я тоді вже був дуже “крутим хлопцем”, бо у мене був комп’ютер з вінчестером на цілих чотири мегабайти і навіть доступ до інтернету через dial-up. І я написав їм листа, що хочу пройти курс. Вони відповіли, що нема проблем: дві з половиною тисячі доларів – і проходьте курс. Надіслали програму тижневого курсу.

Тоді я зробив крок, який можна зробити, якщо не зашорений умовностями. Просто пішов до французького посольства – до аташе з наукового й культурного співробітництва. Кажу: хочу пройти там курс, але ви ж розумієте, що тут дві з половиною тисячі доларів – захмарні гроші. Аташе пообіцяв з’ясувати і повідомити мені. За кілька днів він запросив мене і сказав: “Ви не будете заперечувати, якщо це буде не в інституті, а в клініці, на базі якої розташований інститут? І не тиждень, а півтора місяці. Курси ви відвідуватимете безкоштовно, а від посольства отримуватимете стипендію”. Тобто мені запропонували безоплатно навчання плюс програму стажування. Звісно, що я не заперечував.

Коли я приїхав до Страсбурга, одразу потрапив на курс. Враження було неймовірне: надсучасний інститут, надсучасна техніка. Я пройшов цей курс, який викладали англійською мовою, здав іспити та отримав відповідний університетський диплом з лапароскопічної хірургії.

У чому полягала відмінність, що ти був у клініці, а не в інституті?

Клініка та інститут пов’язані так само, як у нас кафедра та відділення. Там цей зв’язок навіть тісніший, бо практично всі співробітники клініки є співробітниками університету. Інститут проводить навчальні курси, що складаються з лекцій та практичних занять на тренажерах і тваринах. Це – найдорожча частина, і інститут її мені подарував. Після закінчення курсу я працював у відділенні клініки, а саме брав участь в операціях як асистент, бо французькі закони обмежують контакт іноземних лікарів з пацієнтами. Тому спілкуватися з хворими та призначати їм лікування я не мав права, але асистував, переглядав результати операцій, брав участь у п’ятихвилиинках та обходах. Все одно моя французька на той час не була такою, щоб я не міг вільно спілкуватися з пацієнтами, хоча медичну термінологію в діагнозах уже починав розуміти.

У клініці я також мав доступ до спеціальної літератури, журналів, про які тут можна було лише мріяти. Це зрозуміло, бо передплата кожного журналу коштувала від 250 до 400 доларів, і тут такої розкоші не було. А там у мене була можливість після робочого дня прийти в бібліотеку і читати ці всі матеріали.

Після стажування протягом п’яти років я двічі чи тричі на рік їздив на два-три дні до Франції на тематичні курси. Наприклад, лапароскопічні операції на шлунку, операції при грижах, на жовчовивідних шляхах тощо. Це також інститут дарував мені. Я оплачував лише проїзд і харчування. Утім, під час курсів один раз інститут влаштовував вечерю в якомусь ресторані в національному стилі. Скажу чесно, в такий ресторан я сам мабуть не пішов би, бо там меню не має цін.

Ти закохався у Францію?

Мабуть, так, і Страсбург – моя перша закоханість у Францію. Це місто – дуже цікаве саме по собі. Своєрідна північна Венеція. У мене не було надто багато часу, аби гуляти, але клініка була розташована на одному краю історичної частини міста, а гуртожиток – на протилежному. Тобто шлях на роботу і з роботи завжди пролягав надзвичайно гарною історичною частиною.

Після Страсбурга Париж шокував: бруд, ходять якісь підозрілі гурти людей, пропонують золото королів, мішками костюми від Кардена.

Тоді до мене приїхала дружина, і ми шукали на кілька днів такий готель, аби був дешевий і близько від центра. Всесвітнього павутиння в той час ще не було, але у Франції існувала система Minitel. І ми по цій сітці за нашими параметрами знайшли найдешевший готель на Монмартрі. Власне, це був бордель, бо єдина реклама, яку ми на ньому побачили – щодобово номери з душем. Як в американських фільмах: консьєрж за ґратами, гроші наперед. Номер прокурений, спинка ліжка відламана, а ліжко стоїть так, щоб не грюкало об стінку, коли… Але Монмартр дуже сподобався, особливо його нетуристична частина.

Це взагалі характерно для Парижа. Є туристичний Париж, а є французький. Це – два зовсім різні Парижи.

Оскільки вже мова зайшла про Париж, ти ж напевне був у Нотр-Дам де Парі…

Я там навіть був на різдвяній службі кардинала Франції. Десь шість років тому.

Як ти сприйняв пожежу?

Болісно, бо це дійсно чудова пам’ятка архітектури і не тільки це. Якщо казати об’єктивно, таких історичних пам’яток, як Собор Паризької Богоматері, у Франції багато. У Шартрі, Страсбурзі. Але моя дочка живе поруч з Нотр-Дам де Парі, і коли ми приїжджаємо до неї, то постійно його бачимо, проходимо поруч. Тому, звичайно, болісно.

Мене завжди вражало, як можна було збудувати такий грандіозний собор за тогочасного рівня технологій. Мене дуже захоплюють такі речі.

Олександр Железняк

Leave a Comment:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Телефон
    +380 66 681 1425


© Copyright 2017 ПДМШ